Перші рецензії на книжку Тімоті Снайдера «Чорна земля. Голокост як історія і застереження»
Енцо Траверсо. «Чорні землі» Тімоті Снайдера: викривлення історії.
Володимир Склокін. «Чорна земля» в українському контексті: про виклики історизації і контекстуалізації Голокосту.
Френсіс Бекон колись зауважив щодо книг: «Є книги, які треба тільки скуштувати, є такі, які найкраще проковтнути і лише небагато – розжувати і перетравити». Однією з книжок 2017 року, яка надається для неквапливого і вдумливого «перетравлення», стала якраз «Чорна земля» Тімоті Снайдера.
Пропоную в контексті прийняття парламентом Польщі вкрай суперечливого закону згадати основні дискусійні моменти про період, якого він стосується, а заодно і спонукати звернути увагу на доробок американського дослідника.
Останнім часом часто можна зустріти жарт: «Чорна Земля» і «Криваві землі» - це ж дві різні книжки чи не так?». Але це лише вершина айсбергу щодо критики «Чорної землі» Тімоті Снайдера. На сьогодні ми ще не маємо детальних рецензій його твору, а радше – полеміку з декількома концептуальними думками автора.
Досвід «Кривавих земель» продемонстрував, що спроби генералізації історичного наративу неодмінно стають об’єктом жорсткої критики вузькоспеціалізованих дослідників. Інколи доводилось чути вислови, що Снайдер був гарним полоністом, проте з появою «Кривавих земель», а відтепер і ще однієї «землі», він став більше «бійцем ідеологічного фронту», коли інтелектуальність приноситься в жертву публічності, а згадані твори фактично є політичними, а не науковими текстами.
Характерно, що в Україні Снайдеру дещо формують імідж «офіційного історика», безоплатно розподіляючи тисячні наклади його книжок по державним установам (включно з оборонним відомством), звільнених на сході містах і т.п.
Найбільш неприхильно, поки що, зустрів появу «Чорної землі» Омер Бартов, який впевнений, що так писати історію Голокосту взагалі непотрібно. На його думку, причина невдачі автора полягає, зокрема у його амбіціях подати нове бачення Катастрофи. Так, він вважає, що подібні спроби є своєрідним бавленням в спрощення і узагальнення.
Омер Бартов наголошує на спробах Снайдера дещо «відбілити» Польщу, говорячи, що вона була оплотом спротиву і подвійною жертвою Гітлера і Сталіна, по-друге, що польський антисемітизм не мав нічого спільного з нацистським винищенням євреїв і по-третє, що акцент на польському опорі німецькій окупації є своєрідним козирем щодо провини у вбивстві єврейських співгромадян.
Допускаючи, що в 1930-ті рр. Польща була не менш антисемітською за Німеччину, Снайдер зауважує, що поруч з цим в ній існувала потужна пропаганду сіонізму. Бартов говорить, що таким чином, поляки намагались вирішити власне «єврейське питання» відправкою 3 млн. своїх євреїв до Палестини.
З іншого боку, це було абсолютно нереально, зважаючи на позицію Великобританії, тому подібний «просіоністський антисемітизм» жодним чином не дає надії на індульгенцію.
Аналізуючи фокус Снайдера щодо Польщі, Бартов виокремлює дві наступні тези: знищення державності окремих країн спричинилось до найвищих пропорцій вбивства їх євреїв, а ще більш повним воно було на територіях «подвійної окупації». На думку критика, історики вже давно встановили, що німцям набагато легше було вбивати євреїв в тих районах, які перебували під їхнім безпосереднім контролем, ніж в країнах, що мали хоч якусь видимість незалежності.
Скажімо, Айхман зміг організувати вбивство більш ніж 400 тис. угорських євреїв, коли навесні 1944 р. прибув до Будапешту, який перебував під контролем вермахту. Тому артикулювання Снайдером думки, що знищення держави сприяє геноциду, для Бартова є цілком очевидною.
Рецензент відмічає, що автор також підтримує ідею про швидке масове вбивство євреїв німцями в районах, раніше окупованих Радами, що було в значній мірі результатом радянської політики, таких, як масові депортації і вбивства реальних і уявних супротивників.
Іншими словами, Снайдер фактично говорить про те, що Радянський Союз несе основну відповідальність за Голокост, при цьому не зазначаючи, що кінець цим вбивствам поклала перемога Червоної Армії над вермахтом.
Частково визнаючи правомірність початкового твердження, Бартов зауважує, що воно не пояснює залучення місцевих націоналістів до масових вбивств, а також незалежного етнічного насилля. Він впевнено висловлюється, що переважна більшість нацистських посібників прийшла з націоналістичних організацій, створених до війни, зокрема ОУН(б).
Зокрема вони «залишили слід польської та єврейської крові на Волині та Галичині», в той час як їхня ідеологія і мотивація мали мало спільного з ідеєю «подвійної окупації».
Бартов звертається також до сюжетів щодо природи рятування євреїв. Снайдер говорить, що в часи державного колапсу, єдиною перешкодою варварству стає індивідуальний альтруїзм. Подібні вчинки є доволі рідкісними і не мають безпосереднього зв’язку із загальним ходом подій.
На думку критика, проблема полягає в тому, що автор винятковість перетворив на суть справи. Бартов вважає, що читач щоденників і спогадів врятованих євреїв буде вражений в якому ворожому середовищі вони опинялись.
Найбільш поширені реакції сусідів і незнайомих людей мали вияв в кращому випадку байдужості, а в гіршому – грабували, чинили фізичне та сексуальне насилля, принижали, викривали німцям, вбивали. Справжні рятувальники значно менш святі, ніж вони представлені в тексті Снайдера.
Тезу про те, що світогляд Гітлера частково корінився в страху перед екологічною катастрофою, Бартов вважає такою, що взагалі не піддається логіці. Так, якщо Гітлер прагнув спрямувати дефіцитні ресурсина потреби арійської раси, то глобальне потепління теж може створити зростаючу ворожнечу за обмежені ресурси і тому ми потребуємо історії Шоа, щоб зрозуміти, що глобальне потепління є потенційно катастрофічним і слід остерігатися ще одного Голокосту?
Бартов запитує: «Чи є «попередження» Снайдера спробою сказати нам, що екологічний катастрофізм Гітлера був зерном істини? А повені і посухи можуть привести до іншого Гітлеру і іншого Голокосту?». Він вважає подібні думки такими ж хімерними, як і твердження, що з огляду на менш суворі закони щодо контролю за обігом зброї в Німеччині в 1930-ті рр., євреї були в змозі себе захистити.
Істинним попередженням «Чорної землі» Омер Бартов вважає небезпеку написання «великої історії». За своєю природою, історичні події є складними і багатогранними, тому завдання історика – знайти правильний баланс між справедливою і розумною реконструкцією минулогота інтерпретацією, яка приносить розуміння важливості і значення події.
З огляду на вищесказане, вердикт критика безапеляційний – «Чорна земля» не є ні новим, ні оригінальним твором.
Наступний рецензент – Енцо Траверсо також не є прихильним до опуса Снайдера, що видно вже з назви: «Чорні землі» Тімоті Снайдера: викривлення історії» (в заголовок винесено в множині, хоча далі по тексту йде в однині). Подібно до Омера Бартова він констатує, що «багато в чому «Чорна земля» робить крок у хибному напрямку, відходячи від досягнень історіографії Голокосту»й більше затемнює історію, ніж прояснює її.
Якщо «Криваві землі» проливали світло на важливий вимір Другої світової війни (масові вбивства в Східній та Центральній Європі), Снайдерова нова книжка обертає Голокост суто на східноєвропейський сюжет, залишаючи поза увагою цілі пласти його історії. Снайдерівський аналіз нацистської політики в Західній та Південній Європі виявився поверховим. Він тільки побіжно торкається Нідерландів, Франції, Італії, Греції, його дослідницька модель зосереджена лише на Польщі та Україні. Вузькість такого бачення призводить до суттєвих викривлень.
І Нідерланди, і Греція були дуже близькі до цієї східноєвропейської моделі бездержавності. В Угорщині, Румунії, Болгарії і навіть більше в Західній Європі, у Данії, Франції чи Італії — включно з Німеччиною, як зазначає Снайдер, — неперервність державних інституцій, як-от адміністративної бюрократії та законодавчої системи, об’єктивно завадили Голокосту. Це пояснення слушне до певної міри. Але воно схильне легітимізувати апологетичне бачення колабораціонізму, виправдовуючи його радше як форму самозахисту або самозбереження, ніж як форму співучасті в нацистському пануванні.
Аргументи Снайдера просто підсилюють факт, визнаний усіма спеціалістами з Голокосту: нацистське панування було значно більш брутальним, жорстоким й руйнівним в анексованих Третім Райхом країнах, аніж там, де керували автономні, авторитарні й колабораціоністські режими.
І ця різниця не була наслідком пакту Ріббентропа-Молотова, який призвів до бездержавних територій, а політичним вибором, пов’язаним з колоніальним проектом захоплення німецького «життєвого простору» і знищення Радянського Союзу, держави, яку нацисти ототожнювали з євреями.
Рецензент вважає книжку цікавою як виокремлення польського погляду на події Голокосту, проте аж ніяк такою, що могла б претендувати на універсальну картину цієї події. Особливо це помітно, коли автор намагається вийти поза межі Центральної Європи, зокрема майже всі його екскурси в ідеологічну історію рецензент називає сумнівними.
Так, Снайдер помилково стверджує, що націонал-соціалізм винайшов поняття «життєвого простору». Натомість ця ідея має довгу генеалогію в німецькому націоналізмі й географічній думці, зокрема його першимтеоретиком був Фрідріх Ратцель (1901 р.) і його якраз нема в іменному покажчику «Чорної землі».
Своєрідна «політична недбалість», на його думку, прослідковується для всього твору Снайдера –він доводить ніби активісти антиглобалістського руху й акули Уолл-Стріт по суті взаємозамінні: «Анархічні протестні рухи XXI століття зливаються з глобальною олігархією у дружній штовханині, у якій жодна зі сторін не може постраждати, бо для обох справжній ворог — це держава».
У висновках до своєї дивної книжки Снайдер полишає історію й береться до пророцтв: «Розуміння Голокосту — наш шанс зберегти людяність, можливо, останній». Гітлер, як стверджує Снайдер, не просто був «біологічним анархістом», а ще й екологічним стратегом, і його проект побудови «арійської» імперії виходив із холодного розрахунку наявних природних ресурсів у континентальній Європі.
Але уроки «першої глобалізації» (чиїм «дитям», за Снайдером, був Гітлер) знову стають актуальними на початку XXI століття, коли майбутнє нашої планети вирішуватиме контроль за природними ресурсами.
Снайдер висновує, що ця боротьба може стати настільки ж безжальною й жорстокою, як зоологічна боротьба за расовий відбір, замислена Гітлером майже століття тому, і нам не варто відкидати можливість, що вона не стане причиною нових війн і геноцидів.
Ось чому уроки Голокосту настільки важливі: «Боротьба проти євреїв була екологічною» настільки, наскільки «вона стосувалася не особливого расового ворога або території, а життєвих умов на землі».
Загалом, на думку рецензента: «Перестороги в стилі Кассандри, які робить Снайдер, лише повторюють загальні місця неоконсерваторів: у майбутньому буде зіткнення цивілізацій, і Захід має готуватися до нового хрестового походу».
Оскільки Володимир Склокін був заангажований до видання книжки Снайдера у якості наукового редактора, то його текст є не рецензією, а оглядом, що анонсує видання і заохочує до прочитання. На відміну, від двох попередніх критиків, тезу про уможливлення Голокосту в наслідок руйнування держав у Центрально-Східній Європі, він вважає однією з найбільш оригінальних тез «Чорної землі».
В результаті «подвійної окупації» утворився своєрідний інкубатор, в якому змішання нацистської ідеології та місцевої специфіки (образи, залишені Радами і політичні прагнення місцевого населення) вилилось у винищення євреїв.
Снайдер підкреслює, що навіть якщо йдеться лише про ідеологію Гітлера, антисемітизм відіграв у ній важливу роль, але все ж був лише елементом у ширшій системі. Цією системою була візія планетарної екосистеми, в основі якої лежала боротьба рас за обмежені природні ресурси, як-от земля і харчі.
Головною метою Гітлера була боротьба за ці ресурси, в його формулюванні – за максимально сприятливий для арійської раси життєвий простір (Lebensraum), що передбачало, зокрема, підпорядкування і, в разі потреби, винищення нижчих рас, як-от слов’ян.
У цій Гітлеровій візії євреї займали особливе місце, оскільки трактувались не як одна з нижчих рас, а радше як протиприродня нераса, яка загрожує природному біологічному порядку через поширення універсалістських ідей етики, сумління та гуманізму.
Снайдер слушно наголошує, що Гітлер не був ані німецьким державником, ані націоналістом, а радше зоологічним анархістом, абсолютно впевненим у власній расовій візії всесвіту. Поразка у війні не зруйнувала його переконань.
Ще на початку війни з СРСР він написав, що «якщо німецький народ недостатньо сильний і самовідданий, щоб проливати кров за своє існування, то хай зникне, хай його знищить інший, сильніший. Я не буду проливати сльози за німецьким народом». А вже ближче до її завершення він визнав, що «майбутнє цілковито належить сильнішим людям зі сходу».
В епілозі Снайдер торкається глобальних проблем сучасності. На думку, автора, тут Снайдер-історик вдало поєднується зі Снайдером-публічним інтелектуалом, який успішно констектуалізував історичний матеріал відповідно потреби краще орієнтуватись в сучасному світі і ставити до нього правильні питання.
Те, що книжка Тімоті Снайдера викликала здебільшого негативні враження рецензентів не повинно лякати читачів і навіть більше – сподіваюсь, стане стимулом до її прочитання.
Для нашої аудиторії поява твору, який є спробою історизації Голокосту з основним фокусом на Польщі та Україні і зміщенням символічного уособлення Катастрофи з Аушвіца на Бабин Яр, має стати помітною подією і спонуканням до вдумливого ознайомлення та обговорення.
Загалом орієнтація на широкий загал сприяє утвореннюв очах читача певногоімунітету щодо критичних зауважень з боку спеціалістів і, разом з тим, дає змогу стати свідком інтелектуальних баталій поза межами вежі зі слонової кістки, в якій самоув’язнились чимало непублічних інтелектуалів.
Останні з Григорій Стариков
- Несвяткові роздуми про День Вчителя
- Від старих оман до нових ілюзій (за мотивами візиту Зеленського у Суми)
- Як політики сумчан вітали із Днем міста Суми?
- Що важливо, а що можливо: зауваги про стратегічне планування в ОТГ Сумської області
- Путівник по пам'яті міст: як (не)пам'ятають Голокост в Києві та Берліні