Роздуми про книжку Дімент, Майкл. Самотній вигнанець

Роздуми про книжку Дімент, Майкл. Самотній вигнанець
  1. Над річками Вавилонськими, там ми сиділи та й плакали, коли згадували про Сіона!
  2. На вербах у ньому повісили ми свої арфи,
  3. Співу бо пісні від нас там жадали були поневолювачі наші, а веселощів наші мучителі: Заспівайте но нам із Сіонських пісень!
  4. Як же зможемо ми заспівати Господнюю пісню в землі чужинця?
  5. Якщо я забуду за тебе, о Єрусалиме, хай забуде за мене правиця моя!
  6. Нехай мій язик до мого піднебіння прилипне, якщо я не буду тебе пам'ятати, якщо не поставлю я Єрусалима над радість найвищу свою!…
  7. Пам'ятай же, о Господи, едомським синам про день Єрусалиму, як кричали вони: Руйнуйте, руйнуйте аж до підвалин його!…
  8. Вавилонськая дочко, що маєш і ти ограбована бути, блажен, хто заплатить тобі за твій чин, що ти нам заподіяла!
  9. Блажен, хто ухопить та порозбиває об скелю і твої немовлята!…

(Псалми 136:1-9, пер. Івана Огієнка)

Спробую не повторювати помилки знайомих, які, мабуть, є в кожного і вважають своїм обов’язком переказати вам зміст нової книги чи фільму, після чого закрадається думка чи варта ця річ самостійного прочитання чи перегляду. Презентацію книжки розпочну в дещо діахронному стилі: спочатку скажу про два контексти, зокрема сучасний, в якому ми читатимемо цей твір і той, в якому автор створював свою працю, а потім вже безпосередньо про саме видання.

В останні декілька років, ближче до 8 травня, маємо нагоду спостерігати на вулицях міст бігборди зі стилізованим червоним маком і написами на кшталт: «Ніколи знову», «Пам’ятаємо. Перемагаємо» та ін. Виходить, що переживши найбільші трагедії людства і людяності в ХХ ст., якими були світові війни, Голокост, Голодомори, мали б бути створені моральні і політичні амортизатори запобігання подібним явищам.

Натомість знов маємо чисельні геноцидальні прояви, які мали місце в Камбоджі (Пол Пот), стосовно уйгурів, курдів, етнічні чистки на Балканах і в Дарфурі (південний Судан), Руанді, Зімбабве, винищення Ісламською державою єзидів, спостерігаємо за стражданнями сирійського народу тощо. Думаю всім відома фраза: «Історія вчить тому, що нічому не вчить». Це так званий парадокс Гегеля. Але історія не може нічому не вчити. Тобто це люди нічому не вчаться на прикладах з минулого. І тому слоган «Ніколи знову» значно правдоподібніше звучить у вигляді «Інколи знову».

Геноцид – дуже давнє явище, ознаки якого можна знайти навіть у часи до появи писемної історії. Чому відбувається геноцид? Для цього потрібно поміркувати, хто ми.

Люди – хижаки та збирачі, на кшталт ведмедів, котрі вживають як м'ясо, так і фрукти. Але люди – слабкі хижаки, які компенсують це стадністю, захопленням територій реальних та віртуальних. Інстинкт вбивати та протистояння йому, дві речі, які протирічать одна одній. То ж чи можливо запобігти геноциду? В принципі, мабуть так, але це дуже важко.

Подібна констатація існування деяких «об’єктивних» факторів, які роблять геноциди можливими, звісно ж, не повинна нас приводити до винниченкового: «це все хімія, а я – невинен» (в такий спосіб Володимир Кирилович пояснював вагітній від нього дівчині, що це не його проблема), тобто, що поведінку людину визначають виключно біохімічні реакції, спадковість і т.п. речі.

Голокост є різновидом геноциду. Їх уподібнюють: страждання жертв (невимірювана величина, тому і розмови про те, що хтось страждав більше є безпідставними) та скоєння вбивств найкращими технічними засобами (комунікація, бюрократія, зброя). Скажімо, німецькі табори смерті – це своєрідні фабрики, які виробляли новий тип продукції у промислових масштабах – трупи.

Відмінність Голокоста і геноцида полягає в ідеї тотального винищення. Проте німці не були тут першими. В історії можна знайти схожі приклади. Наприклад, зруйнування Карфагену римлянами або держави тангутів військами Чінгіз-хана. Скільки степових народів було знищено за період правління останнього достеменно невідомо і дотепер. Але закономірно, що у Голокоста є своя специфіка.

Спершу євреїв хотіли виселити з території Німеччини, але завоювання значно розширили цей ареал і потрібно виселяти було вже з Європи. Поступово нацистські лідери прийшли до ідеї знищення, якій передували позбавлення власності, приниження, концентрація, тобто політика дегуманізації. Серьйозними специфічними елементами Голокосту стали тотальність і ідеологія.

В наведених вище випадках керувались більше прагматичними міркуваннями: Карфаген – суперник Рима, Чінгіз-хан прагнув встановити контроль на Великим шовковим шляхом, вірмени були конкурентами турецьких купців і намагались створити власну державу на уламках імперії Османів. Євреї не мали власної армії, уряду, не були консолідованими. У Німеччині вони становили півмільйона на 40 млн. німців.

Природньо, що існували багаті євреї, але вони були переважно задіяні у торгівлі і не мали представлення у промисловості, с/г, транспорті, не маючи суттєвого впливу на життя країни в цілому. Для нацистів антисемітизм став складовою антихристиянської ідеології. Августин Блаженний в «Проповіді проти євреїв» зазначав, що за провину в смерті Христа євреї заслуговують бути переслідуваними, але не винищуваними. Тобто, з одного боку, євреїв дозволялось дискримінувати, а з іншого – захищали від убивства.

З часом держави почали ставати більш світськими та секулярними і антисемітизм видозмінився. З’явилась легенда, що Ісуса вбили не римляни, а євреї, якими оволодів диявол, котрий бажав заволодіти усім світом. Відповідно євреї прагнуть світового панування і протистояння цим зазіханням набуває певного есхатологічного забарвлення.

Загалом Голокост не був унікальним явищем: його можна повторити. Але це безпрецедентний акт геноциду. І чи буде успіх у політики запобігання невідомо.

Подібного роду трагедії стають можливими не в останню чергу і через зменшення сензитивності кожного наступного покоління до цих подій. З кожним разом актуалізувати Катастрофу стає все складніше. Але це більш-менш об’єктивний фактор.

Для українського читача сприйняття цієї книжки до певної міри ускладнюватиметься небажанням «ділитись історією». Найкраще це уособлює Бабин Яр в Києві, який є одним з найбільш знаних символів Голокосту в світі і водночас прикладом відсутності діалогу та конфронтації пам’ятей в Україні.

Неодноразово доводилось спостерігати, як фраза, що історія України ширша за історію українців, а Голокост – трагедія не тільки євреїв, змушувала аудиторію дещо напружуватись. В Україні певний час культивується ідея жертовності нації, що ми спочатку страждали, захищаючи Європу від кочових орд і ісламської експансії.

Потім додався міф Голодомору і сучасний погляд як на antemurale проти російської агресії з неодмінним наголосом, що в кожному з цих випадків світ нас залишав майже напризволяще. Зацикленність на власній віктимності породжує ефект «егоїзму жертви», нечутливості до страждань інших і, що найгірше, змагальності щодо втрат.

Не є секретом, що визначення кількості жертв Голодомору за президентства Ющенка було політичним рішенням і відштовхувалось від цифри в 6 млн. загиблих євреїв у Голокості. Здавалося б, демографи своїми дослідженнями ніби завершили дискусію навколо цього питання і довели, що мова йде про 3.9 млн померлих.

Проте нещодавно Володимир Сергійчук знов почав розкручувати рулетку за принципом 7-8 млн. пишемо, а 10 тримаємо в умі. Мені навіть довелося побачити невеличкий ролік про Голодомор, знятий школярами з Миргороду і там вже говорять про 10-15 млн. жертв.

Від того ж Сергійчука на одній літній школі мав можливість почути також що важко довести участь радянського керівництва в організації Голодомору на відміну від нацистського у Голокості, оскільки в другому випадку маємо прямі накази Гітлера і Гіммлера (що зовсім не так).

Негаразди і незадоволення сучасним станом речей, якщо і не призводять до занурення у світ техно-фантазій, які дарує світова павутинка чи міф про «золотий вік», все ж часто-густо викликають певну ностальгічну тугу за минулим, намагання знайти там винуватців поточних проблем.

Тобто виникає ситуація, коли значна частина суспільства переживає інтоксикацію історією, не маючи при цьому чіткого уявлення, що про неї думати. Утворюється феномен в чомусь схожий на історичний Макдональдс, коли у споживача виникає запит на доступність викладу інформації, швидке обслуговування і психологічну комфортність.

І на сьогодні ми отримали фактично повний зал людей, які більш-менш «нагодовані» і ведуть дискусії, щоправда не навколо інгрідієнтів, а відносно назв страв. Наприклад, багато словесних списів зламано, яким терміном послуговуватись: «Волинська трагедія», «Волинська різанина», «Україно-польська війна», в той час як реконструкція цієї події дослідниками, як і підбір оптики, крізь яку дивитись на неї все ще надто далекі від задовільних.

При чому наявність певного попиту на історію зовсім не означає автоматичної довіри до істориків як таких. Навпаки ми спостерігаємо цілком зворотній процес, коли тренд формують мас-медіа, а історики або обслуговують його, або щільно зачиняють двері до своєї вежі зі слонової кістки. Відповідно на сьогодні ми маємо цілий прошарок різноманітних «експертів» і ледь з десяток людей, яких можна назвати публічними інтелектуалами.

«Легкість» жонглювання цифрами щодо жертв Голодомору спричинена ще і статистичним підходом. Психологічний аспект цього явища непогано пояснив Білл Гейтс, коли визнав, що йому простіше оперувати сотнями мільйонів, бо це віртуальні грощі, які важко реально відчути, натомість значно складніше витратити 100 долларів, бо і вони, і ціна, і товар отримують цілком конкретний вимір.

Щодо визначення жертв Голокосту маємо кардинально інший підхід: умовно кажучи, «перетворення цифр на людей», коли за кожною цифрою стоїть людина і її історія.

Інколи ще можна почути аргумент, що Голокост – це трагедія виключно євреїв. На жаль, розуміння того, що євреї не чужі на українській землі, що 1.5 млн. з тих загиблих ходили нашими вулицями і що українці були прямими учасники Катастрофи і як кати, і як рятівники, і як «добро и зло приемля равнодушно».

Суспільству, в якому культивується ідея «нації-жертви» не тільки важко визнати свою частину вини щодо страждань інших, навпаки подібні намагання, як правило, породжують агресивну реакцію. Психологічний аспект визнання провини надто важкий для кожної нації. Наприклад, німці спершу теж відчували себе жертвами диктатури Гітлера і навіть зараз воліють більше говорити про жертв, ніж про катів. Бажання відчувати себе невинним є ледь не однією з базових потреб людини.

Підходячи ближче до безпосереднього представлення книжки варто поставити ще одне питання: що залишається після трагедії? Це фізичний простір (місце, яке змінюється, але не зникає), це пам’ять (що з часом змінюється на символи), честь (людська гідність), педагогіка спокути і ін.

Нас цікавитиме, звісно ж, пам’ятний аспект. Інколи пам’ять здатна відігравати такі злі жарти, що недарма з’явився вираз: «бреше, як очевидець». У якості прикладу наведу слова автора роману «Іловайськ» Євгена Положія, який зібрав декілька сотень розповідей солдат для своєї книжки.

Він згадує випадок, коли троє військовослужбовців розповідали йому, що стали свідками, як іхньому товаришу снарядом відірвало ногу. Вони це бачили безпосередньо, зблизька і т.п. Під кінець розповіді до них підійшов саме цей чіловік, при чому без жодних ушкоджень.

Характерними також є враження Миколи Тімкова, який характеризує свій стан як «просто біг при виключеному мозку», а згодом вже ця прогалина починається заповнюватись речами, які сприймаються, як пам’ять (в тому числі надуманими, чужими і т.п.). Зрозуміло, що пам’ять є тонкою річчю, особливо ще й в умовах стресу або коли збіг певний час.

Також слід враховувати, що автобіографії, мемуари та щоденники, як правило, пишуться не для себе і автор свідомо чи підсвідомо розраховує, а інколи і впевнений, що у його твору будуть читачі.

«Самотній вигнанець» – є різновидом мемуарної літератури. Це щоденник більше за назвою, а не за суттю. Подібні его-документи зазвичай більше обертаються навколо постаті автора. Натомість тут ми маємо справу зі своєрідним «літописцем трагедії», який занотовував події, щоб потім через свою історію розповісти світові про Катастрофу.

В даному випадку читач отримує змогу подивитись на поведінку людей «за темних часів» очима коваля і слюсаря з волинського села Свинюхи (нині с. Привітне Локачинського району Волинської області) Мехеля (Майкла) Дімента, родина якого мешкала там протягом кількох поколінь. Характерно, що вести свої записи він почав 23 червня 1941 р., ніби маючи передчуття, як важко даватиметься людству усвідомлення масштабів і психологічних аспектів Голокосту.

Закінчується його хроніка 16 квітня 1944 р. з приходом радянських військ. За тиждень по тому автор опинився у лавах Червоної армії і всі зусилля спрямовував на збереження вже зроблених нотатків, не маючи змоги, а можливо і бажання вести нові. На жаль закономірно для того часу, пильне око когось із «товаришів» помітило, закріплену на його тілі торбинку із записами і не зволікаючи відстучали про своє спостереження «Кому треба».

Проте в даному випадку все закінчилось своєрідним «охоронним листом» від НКВС з приписом не конфісковувати нотатки Дімента, який, на жаль, загубився і не може бути продемонстрований автором читачеві.

За словами Мехеля Дімента, він закінчив упорядкування і редагування своїх записів в першій половині 1947 р., перебуваючи вже в Ізраїлі. Загалом його рукопис нараховував 288 сторінок, написаних на їдиш. Щоправда він зізнається, що ним були додані кілька сюжетів, проте не вказуючи які саме. Проте в тодішньому єврейському суспільстві ставлення до Голокосту як до Катастрофи (Шоа) і яке ми знаємо сьогодні, ще не оформилось і було дуже неоднозначним.

Навіть більше, деякі лідери політичних рухів прямо говорили, що історії тих, які йшли як «вівці на забій» не цікаві і не потрібні нації, особливо в умовах арабо-ізраїльської війни. Натомість значна чистина тих, що пережили Голокост, вважали, що тільки вони і чинили опір нацизму.

Подібна поляризація тривала до початку 1960-х рр. За таких обставин Мехель Дімент, який тоді працював на двох роботах і не мав змоги видати свій щоденник власним коштом, вочевидь мав мало шансів знайти для цього спонсорські гроші. Як це часто буває, коли несприятливі реалії збивають ентузіастський запал, а до цього додаються ще сімейні проблеми і негаразди зі здоров’ям, втілення ідеї щось надрукувати стає важким навіть для професійних науковців чи літераторів і більше залежить вже від різноманітних випадковостей.

Так, і хроніка Мехеля Дімента дісталась до читача майже за символічною аналогією з тим як Мойсей 40 років водив євреїв пустелею. Англомовна версія його щоденника нарешті побачила світ у 1992 р. у Нью-Йорку.

Для українського читача твір Мехеля Дімента не несе комфортної атмосфери Макдональдса, навпаки може виявитись дещо незручним і місцями навіть неприємним. Вже у невеличкому вступі від автора натрапляємо на згадку про «Амалека, який виконав бажання Хмельницького». Амалекітяни – це кочове плям’я, яке протягом тривалого часу було запеклим ворогом євреїв і в кінцевому підсумку це протистояння завершилось їхнім винищенням царем Саулом.

У даному випадку зрозуміло, що це алегорія і під Амалеком мається на увазі Гітлер. Хмельниччина стала завершенням своєрідної «єврейської ідилії» в Речі Посполитій, настільки сильним потрясінням, що навіть абревіатура ХМЕЛЬ дістала розшифровку, як «Муки Мессії прийдуть у світ».

Для українського видання упорядникам варто було б прокоментувати для читача контекст єврейської трагедії тих часів, ставлення до згаданих подій в Ізраїлі і сучасних науковців. Непроговорені речі недовго такими залишаються.

Свідомість читача, як і аристотелівська природа, не терпить порожнечі і за відсутності коментаря упорядника заповнює пробіли, переважно або домислами, або іншими значно хімернішими речами. Але, як правило, це буде найбільш просте пояснення і найбільш суголосне певним власним переконанням.

У якості ілюстрації наведу виступ на одному з круглих столів в академічній установі, коли шановний (з огляду на вік) доктор філософських наук впевнено розповідав про прапор Хмельницького з написом: «Бий жидів». Невідомо який інтернет-ресурс задовольнив його пошукові вимоги, але очевидно, що аж ніяк не праці Саула Борового, Наталі Яковенка, Юрія Савчука чи когось іншого, хто «в темі».

Аналогічну ситуацію маємо також щодо сюжету про не менш значущу в Україні постать – Симона Петлюру. Зокрема, Мехель Дімент розповідає випадок, коли його батько Гершель у розмові з кимось із сусідів провів аналогію між негативним ставленням до євреїв у селі з приходом німців та погромною атмосферою за часів Петлюри. Характерно, що говорив він з не-євреєм і особою, якій по-сусідські довіряв навіть за таких несприятливих обставин і на той момент німці ще не починали організацію гетто чи якісь репресивні акції.

Прикро, але очікувано, невдовзі Гершеля українська допоміжна поліція заарештувала і відправили з села до в’язниці в Горохові. Пізніше родичам озвучили, що офіційним приводом для затримання став донос щодо паплюження ним імені Петлюри.

Родина Діментів почала традиційне «ходіння по муках» з хабарями до всіх, хто мав якусь можливість сприяти у звільненні Гершеля. Дехто навіть приходив до них сам, пропонуючи допомогу за відповідну мзду. Але це було суто цинічне викачування грошей і речей з безправних постраждалих людей при чому без жодних намагань справді щось вдіяти.

У ході пошуків шляхів для звільнення Гершеля, родина змогла вийти навіть на коханку шефа поліції з Горохова, яка одразу ж пообіцяла миттєво все вирішити. Домогтись звільнення батька вдалося через місцевого священика, при чому в цьому випадку Мехель Дімент не наводить факту дачі хабаря. Згадана коханка шефа поліції згодом прийшла, щоб вимагати винагороду за удаване сприяння, ймовірно прекрасно усвідомлюючи, що з остраху їй не відмовлять.

62-річного Гершеля Дімента не просто тримали в ув’язненні, а змушували стрибати і били, коли він не міг цього робити від втоми. Перед звільненням його ще раз запитали чи подобається йому Петлюра, зняли черевики, потім завдали 25 ударів гумовим шлангом, від чого він втратив свідомість, а коли прийшов до тями підвели до дверей і звеліли йти.

Коментар, поданий у виданні щодо Симона Петлюри є більш формальним і містить основні віхи його біографії та згадку про вбивство Самуїлом Шварцбардом начебто за масові єврейські погроми в Україні протягом 1919 р. Таким чином, упорядник, звісно ж, не маючи цього на меті, ніби підсилює негативну атмосферу спогадів Дімента відносно Головного отамана.

Очевидно, що коментар, як і у випадку з Хмельницьким, мав би бути значно розлогішим. Шварцбард, ймовірно, керувався зовсім не почуттям помсти, а наказом більшовиків знищити Петлюру, а страждання євреїв використовувались як ширма для приховання справжнього мотиву.

Операція з ліквідації Голови Директорії могла плануватись як частина значно ширшого задуму і по-своєму була геніальною. Адвокат Шварцбарда зміг повернути судовий процес з розгляду факту вбивства неозброєнної людини на суд над жертвою і УНР загалом. Чого варто лише представлення колективного листа майже 1300 проскурівських євреїв, які пережили один з найбільших погромів, і це не враховуючи різноманітних інших свідчень, активної кампанії в пресі, залучення французського політикуму та ін. Виправдовувальний вирок вбивці позиціонувався як справа престижу не менш як для всієї французської нації.

Варто також було б наголосити, що відповідальність Петлюри за погроми є опосередкованою і визначається його статусом формального голови УНР, який водночас робив, що міг і що тільки він і міг зробити, щоб запобігти цим злочинам та покарати винуватців. Щоправда, в силу тодішніх обставин, ці намагання не завжди були дієвими, але принаймні їх визнавало багато сучасників, в тому числі і євреїв. Але сама проблема не має прив’язки до постаті Симона Петлюри як такого, а стосувалась би будь-кого, хто опинився на той час на чолі війська і держави.

В контексті згадок про Петлюру в тексті щоденника, очевидно, що тут вони виступають як привід для пограбування безправної родини Діментів через вимагання хабарів. Ті люди аж ніяк не переймались питанням захисту імені Головного отамана.

У перші дні приходу німців, коли масштаби майбутнього геноциду і сама ідеологія тотального винищення євреїв були далекі від усвідомлення, слова Гершеля про Петлюру використали просто як одне з можливих моральних прикриттів дискримінаційних вчинків щодо ментально вже колишніх сусідів. Тобто, це більше психологічний аспект щодо виправдання своїх дій і формування заспокійливого, хоч і хибного, почуття особистої невинності.

Здавалося б, ця очевидна для сьогоднішнього прочитання мотивація, зовсім не була такою для автора щоденника. Мехель Дімент, вказуючи, що один з очільників, призначеної німцями адміністрації Свинюх, якому також носили хабар, був колишнім офіцером армії УНР. Цим він ніби робить певний натяк, що дискримінаційні вчинки щодо євреїв мають певну, заховану в минулому, традицію, а звинувачення проти його батька зумовлювались не надуманим приводом, а були закономірним проявом нетерпимості, притаманній т. зв. «петлюрівцям».

Даний випадок є гарним прикладом в який спосіб відбувається інфляція історичних постатей, які, образно кажучи, є і білими, і чорними водночас, але з плином часу розподіляються по категоріях героїв/антигероїв, неодмінно втрачаючи один з кольорів.

Для деяких упорядників коментарі часто стають самоціллю чи то від захоплення своєю роботою, чи то від бажання краще унаочнити свій внесок у видання. З іншого боку, якими б інтуїтивно зрозумілими для читача не видавались упоряднику певні місця тексту, минуле, навіть і не таке далеке, все ж більше нагадує країну, мову якої ми знаємо не надто добре. У випадку публікації творів на кшталт щоденника Мехеля Дімента потреба у детальному поясненні щодо моментів, які є дуже чутливими для сприйняття в різних аудиторіях, упорядникам все ж краще їх чітко артикулювати і давати відсилання до іншої літератури на цю тему.

Скажімо, тільки за останні кілька місяців неоднаразово вже мали змогу спостерігати резонанс в українському суспільстві від виступів ізраїльського президента Реувена Рівліна щодо відповідальності за Голокост чи заяви Ярослава Качинського щодо «культу» Бандери. Шлях до взаємних звинувачень, образ та ненависті пролягає в тому числі і через нерозуміння. Тому коментування подібних сензитивних і не простих для пояснення навіть для фахівців аспектів навряд чи можна переоцінити.

Своєрідним лейтмотивом «Самотнього вигнанця» є так звана «сусідська» тематика. Приклад Яна Томаша Гросса показав, як один текст може стати спочатку певним одкровенням і приводом для нагородження, а згодом бути визнаним таким, що очорняє націю. Влітку минулого року навіть траплялось бачити на деяких молодих поляках футболки з написом: «Не перепрошуємо за Єдвабне».

Михайло Тяглий зазначає, що Мехель Дімент тяжів до об’єктивності і крім детальних нотатків про заподіяні євреям кривди з боку українців, так само подавав інформацію про подібні вчинки місцевого юденрату. Щодо останнього, то подібний сюжет все-таки є епізодичним, натомість основна частина тексту присвячена саме сусідам та представникам адміністрації українського походження. Слід відмітити, що Мехель Дімент позиціонує персонажів своєї розповіді дуже поляризовано: як тих, що вдавались до «ницих дій» та «любих друзів та рідних», пам’ять про яких «нагадуватиме про нашу людяність і про народ, до якого ми належимо».

Характерно, що цілу плеяду людей, які його переховували, він не описує якось окремо. Навіть більше того: досить критично ставиться до своїх рятівників, ніби мимоволі згадуючи випадки, коли йому запропонували обміняти свій одяг на інший, значно гіршої якості, коли переймались питанням тримання у себе його записів, щоб потім мати змогу довести факт порятунку єврея і т.п.

Навіть щодо священика, який допоміг визволити його батька Гершеля без відповідних подношеній, потім трапляється згадка, що вже в іншій справі, він також мав певний зиск. Це дуже побіжна ремарка, але від того вона ще наочніше показує, що своїм «падінням» він і не заслуговує на більше.

Своєрідним нагнітаючим фактором у розповіді Мехеля Дімента виступають кілька згадок про УПА. В тексті він говорить просто про «бандитів», але зазначає, що «селяни вважали їх визволителями» і «за них було значно гірше, ніж за німців». Автор прямо звинувачує їх у переслідуванні та вбивствах євреїв, які ховались від німців, як і він сам. Одним з таких випадків він називає зокрема вбивство та пограбування (зняли одяг і черевики) свого двоюрідного брата – Хаїма Мізуріса.

Мехель Дімент розповідає про розповсюдження членами УПА листівок, зміст яких зводився до того, що «кожен єврей і німець – то наш ворог». Згадує він і про винищення ними «пострілами, сокирами та вилами» поляків з навколишніх сіл. Автор зізнається, що ці події остаточно підірвали його надію на порятунок, оскільки поляки викликали в євреїв якусь довіру, бо вони їх вважали такою ж загроженою меншістю, як і себе.

На жаль для читача, цей пласт свідчень Мехеля Дімента також залишився без уваги з боку упорядників. Характерно, що він передає зазначені відомості виключно зі слів інших людей, не бувши безпосереднім свідком жодної з них, оскільки не міг покидати місць, де його переховували. Ймовірно, що висловлені враження про масштаби подібних злочинів, тотальну недовіру до українців і лояльне сприйняття поляків є привнесенеми і являють собою наслідки переживань цієї трагедії з більш пізніх часів.

Не зважаючи на висловлені острахи щодо перспективи вижити в оточенні українців, Мехель Дімент був врятований саме їхніми родинами. Принаймні, наведені ним прізвища, тих, хто його переховував є саме українськими. Натомість свідчень про якусь допомогу з боку поляків, яку отримав особисто чи так само чув про подібні випадки від когось, він не наводить. Вбивство двоюрідного брата автора щоденника могло бути скоєне і справді членами УПА, і кримінальними злочинцями, і від почуття безкарності.

Але поле для здогадок тут залишатиметься чим ширше, чим більше Волинська трагедія циркулюватиме в сфері ідеологічних баталій і розглядатиметься в категоріях «польсько-української війни», а не загальної ситуації Голокосту та на базі результатів археологічних, демографічних, усно-історичних і інших спеціальних експедицій.

Отже, властива мемуарній літературі суб’єктивність в повній мірі характерна і для щоденника Мехеля Дімента. Проте, певна «оберненість в минуле» деяких думок цього тексту, звісно ж, не повинна збивати на манівці т. зв. «широких узагальнень» і тим більше заперечення, що подібні випадки не могли мати місця загалом. Тобто, в даному випадку ми маємо справу з текстом конкретного автора і його специфікою, своєрідним фрагментом мозаїки, а не джерелом виключного значення.

Попри певну упередженність Мехеля Дімента щодо своїх сусідів і україно-єврейської історії загалом, не можна сказати, що він зовсім не зберіг позитивних спогадів про людей, з якими його звела доля. Одним з таких світлих образів його розповіді є бабуся, скоріш за все, мати Андрія Зелінського, який його переховував певний час. На відміну від Андрія, вона не дозволяла собі «юморити», розповідаючи антисемітські анекдоти, навпаки намагалась впливати на сина, щоб не поспішав позбутись єврея, співчувала, провідувала, приносила відомості про його знайомих, давала харчі і для них, попереджала про можливі облави і т.п.

Видання фактично містить дві вступні статті: Михайла Тяглого та сина Мехеля Дімента, який готував до друку англомовне видання – Шмуеля Ягалома. Між ними помітна певна неузгодженність. Зокрема, Шмуель Ягалом оцінює кількість євреїв в локачівському гетто в 1800 чол., зазначаючи, що 700 з них змогло врятуватись до початку розстрілів, проте до кінця війни з них вижили лише шестеро. Текст Михайла Тяглого вочевидь є уточнюючим щодо першого, проте без акцентування цього моменту і аналіза, наведених Ягаломом даних.

Так, він обраховує чисельність людей в гетто приблизно в 2200 чол., але не подає більш-менш точної цифри тих, кому вдалося покинути цю територію, зазначаючи, що мова йде про кілька сот чоловік.

У вступі Михайла Тяглого також можна помітити характерний одрук, що «співвідношення німців та місцевих українців у поліцейських структурах сягало п’ять до одного, то не дивно, що за висловом історика Т. Снайдера, «обличчям німецької влади у волинському селі був українець». Зрозуміло, що упорядник мав на увазі, що статистично на одного німця припадало п’ять українців. Слід відмітити, що в електронній версії книжки цей нюанс виправлений.

Можливо, краще було б відійти і від скорочень імен, подаючи їх повністю або одного разу зазначивши, наприклад «Тімоті Снайдер», далі в тексті вживати вже тільки його прізвище. Подібні скорочення імен до однієї літери перед прізвищем є мало інформативними для читача, а такі як, скажімо, «Б.Хмельницький», «С.Петлюра» і т.п. дещо «колять око». Ба більше, інколи навіть редактори поважних академічних видань так захоплювались механічним скороченням імен, що «Іслам Гірей» перетворювався на «І.Гірея».

Дещо несподівано було зустріти в історіографічній частині вступу згадку про Івана Качановського, до того ж поруч з прізвищами Тімоті Снайдера і Джеффрі Бердса. З одного боку, ми маємо факт публікації його розвідки в тематичному випуску «України модерної», а з іншого – людину, наукова кваліфікація якої є дещо сумнівною, а сумління і здоровий глузд дозволяли переконувати своїх читачів в тому, що розстріли на київському майдані в лютому 2014 р., були здійснені самими учасниками майдану.

Виданню не зашкодило б і дещо «нудного академізму» на кшталт невеличкої передмови від перекладача, наявності іменного покажчика, стислої характеристики англомовного видання, з якого робився переклад, біографічної довідки про Мехеля Дімента тощо.

Щоденник Мехеля Дімента попри свій довгий шлях до читача залишається важливим і, на жаль, актуальним відносно сучасних подій, в тому числі і в Україні. Цей твір вкотре демонструє, що в житті немає чітко розподілених ролей (кат-жертва-спостерігач), натомість є люди і їхні історії, а дилема вибору завжди важка.

Насамкінець хочеться відмітити, що висловлені зауваження є більше певними побажаннями читача. Щиро сподіваюсь, що Український центр вивчення історії Голокосту і надалі матиме можливість робити приступними для українського загалу видання такого змісту. Сама книжка, в тому числі і завдяки гарному перекладу українською, читається на одному диханні. У мене, наприклад, це зайняло 3 години.

Впевнений, що байдужим цей текст не залишить жодного, кому він потрапить до рук. То ж вдумливого і корисного читання!

вгору

Події

Десятки тисяч гривень сплачують батьки-аліментники на Сумщині

15 жовтня, 2018 | Hits:107

Про це Спецкор дізнався у Юстиції Сумщини...

Ходу за свободу проведуть у Сумах

15 жовтня, 2018 | Hits:195

Про це повідомляють на інформпорталі Сумської міськради...

На фестиваль пива та осінній вернісаж - у Тростянець

13 жовтня, 2018 | Hits:606

Якщо ви ще не придумали, як провести вихідні 14-15 жовтня, т...

Як святкуватимуть День Захисника в Сумах?

13 жовтня, 2018 | Hits:540

В обласному центрі вшановувати захисників України почнуть з ...

У яких громадах на Сумщині вибори пройдуть у цьому році?

13 жовтня, 2018 | Hits:273

ЦВК призначила перші вибори в 125 об'єднаних громадах на 23 ...

Символіку сепаратистів використали під час концерту у Конотопі

13 жовтня, 2018 | Hits:5115

Сталося це під час святкового концерту до Дня захисника в Ко...

Проблеми

#Уроки української: де шукати наголос у назві свята Покрова?

14 жовтня, 2018 | Hits:83

ПокрОва чи ПокровА? Пояснює Сергій П'ятаченко, український і...

Що плавало у Пслі? Сумські екологи оприлюднили результати досліджень проб води

25 вересня, 2018 | Hits:934

Державна екологічна інспекція у Сумській області оприлюднила...

#ніжорстокості: сумчани підтримали флешмоб проти жорстокості над тваринами

22 вересня, 2018 | Hits:730

Ідея онлайн-флешмобу полягає в тому, щоб насичити стрічку в ...

Розшукуються одногрупники губернатора. Де навчалися голова Сумської ОДА та його заступники?

13 вересня, 2018 | Hits:3377

У яких університетах здобували освіту очільник області та йо...

Інженери, вчителі та лікарі… Хто за освітою ті, що очолюють міськраду Сум?

12 вересня, 2018 | Hits:597

Спецкор вирішив подивитися, які дипломи мають керівництво об...

У Сумах бабуся просить захистити внучку від власної доньки

01 вересня, 2018 | Hits:1053

Пелагея Парова переконує, її донька і мати Поліни б’є її та ...

Реформи

Яке місце посіла Сумська область у рейтингу формування ОТГ?

13 жовтня, 2018 | Hits:164

Сумська область вперше з моменту початку реформи - у "зелені...

Сумщина на всеукраїнському рівні з підписання меддекларацій

10 жовтня, 2018 | Hits:152

Про це під час апаратної наради повідомив начальник упр...

Сортувати сміття вчитимуть школярів на Сумщині

30 вересня, 2018 | Hits:312

Проект "Eco-clean 2" забезпечив школи Ромен, Роменського рай...

Сумщина серед лідерів у розбудові місцевого радіомовлення

25 вересня, 2018 | Hits:358

Про це розповіла представник Нацради з питань телебачення та...

Скільки декларацій підписали сумчани з лікарями?

13 вересня, 2018 | Hits:691

З початку вересня кількість підписаних угод по обом центрам ...

#МедINFO: Де та як отримати безкоштовні ліки в Сумах?

06 вересня, 2018 | Hits:513

Чи діє у повному обсязі в Сумах урядова програма "Доступні л...

Громади

Землю у комунальну власність отримали 9 ОТГ Сумщини

02 жовтня, 2018 | Hits:633

Це дуже важливий крок для розвитку громад, наголошують експе...

Якій з громад Сумщини найдорожче обходиться управлінський апарат?

29 вересня, 2018 | Hits:1344

Експерти Центру розвитку місцевого самоврядування проаналізу...

Пам’ятник Захисникам України встановлять у Тростянці до Дня Гідності та Свободи

28 вересня, 2018 | Hits:318

Про це повідомляє Тростянецька міська рада. ...

Книгозбірню європейського рівня відкрили у громаді на Сумщині

27 вересня, 2018 | Hits:646

У старому приміщенні працювали з початку 90-х років минулого...

Якою має бути сучасна лікарня, показали у Тростянецькій громаді (ФОТОРЕПОРТАЖ)

26 вересня, 2018 | Hits:1305

Із 1 жовтня оновлене терапевтичне відділення готове приймати...

Масштабне прибирання влаштували в Нескучному в Тростянецькій громаді

22 вересня, 2018 | Hits:375

Про це повідомляє прес-служба Тростянецької міської ради...

Новини

Ми у соцмережах

Про нас

СпецКором може стати кожен. Повідомляйте про події та проблеми, знімайте відео і створюйте новини разом із нами! Долучайтеся до команди професіоналів!

Лічильники

Контакти