Путівник по пам'яті міст: як (не)пам'ятають Голокост в Києві та Берліні

Путівник по пам'яті міст: як (не)пам'ятають Голокост в Києві та Берліні

Здебільшого ми заклопотані купою справ, нас хвилюють політичні баталії, субсидії, стан доріг, вивіз сміття і багато інших важливих і невідкладних речей. Наш погляд переважну частину часу спрямований під ноги і знайти час поглянути в небо часто-густо взагалі не випадає. 

43185938 956897887815442 4898312305898422272 n

Але пам'ять вона не десь далеко: вона серед нас, вона в нас, зрештою вона робить нас такими, якими ми є. А звідси вже випливає і чому такі дороги, і чому потребуємо субсидій, і як платимо податки, чому ми отруєні недовірою (до державних інституцій, до людей, зрештою щодо власних сил і здібностей), синдромом бідності (бути незаможним – нормально) і знищенням психології власника.

Як би ми не ставились зневажливо до історії (в силу шкільних років, занудності академічних вчених чи інших причин), але вона має значення.

29-30 вересня 2018 р. світ вшановував пам’ять жертв Бабиного Яру[1]. Для міжнародної спільноти це місце є символом Голокосту[2], тому не дивно, що до цих дат постійно прикута увага значної кількості людей, які порівнюють політику пам’яті в нашій державі з іншими країнами.Уінстон Черчілль, як завжди, влучно зауважував, що «історія буде доброю до мене, тому що я її писатиму». 

43021676 1822390654525379 7196499381288173568 n

Так чи інакше,«наші вчинки слідують за нами» і якщо ми не формуватимемо адекватне бачення своєї історії, то це зроблять інші. Скажімо, Польща розглядає себе виключно, як жертву, відкидаючи спроби підняти питання про співучасть і співвідповідальність за трагедію Голокосту.62% поляків, які брали участь в одному з опитувань на цю тему, вважають свою долю навіть більш трагічною, ніж єврейська.

Київ поки що справляє враження місця чого завгодно, але ніяк не пам’яті. Місто куди більше живе пам’ятними датами і ритуалами пригадування, коли складають офіційний перелік подій, вартих вшанування і запускають шаблонний чиновничий механізм: провести, покласти, донести, прийняти, випустити і т.п. Ця послідовність дій є закам’янілою і відпрацьованою до автоматизму, тому практично не реагує на будь-які зміни.  

43043430 276125136562332 659407007559712768 n

Не раз доводилось чути нарікання, що, мовляв, на сьогодні ми маємо «єврейський Київ», «польський Київ», «російський Київ», але не існує «українського».Проте всі ці «Києви» представлені радше на сторінках відповідних путівників, ніж в реальності. За винятком Биківні[3], інші музеї та меморіальні комплекси залишають по собі не дуже позитивні спогади. Так, Музей історії України в Другій світовій війні запам’ятався хіба що «гідом-магнітофоном», який «крутив» екскурсію ніби в вакуумі, не комунікуючи з групою і взагалі мало на неї зважаючи.

43003364 502669690207280 697820576579846144 n

Музей Голодомору, з одного боку, справляє позитивне враження своїм дизайном, проте з іншого – зводить його нанівець фактичною відсутністю експозиції і нездатністю зробити англомовний інтерфейс на інформаційних моніторах в залі (вже кілька років поспіль, як мінімум). Екскурсовод дещо очікувано називає цифру загиблих від голоду 1932/1933 рр. за принципом: «шість мільйонів кажу, вісім-десять тримаю в умі»[4]. Але найбільш багатою на емоції є екскурсія Бабиним Яром.

Бабин Яр є місцем, яке стало символом відсутності повноти пам’яті і балансу між різними громадами, а держава самоусунулась від модерування діалогу між ними. Більше того, радянська практика перетворення місць пам’яті на зони відпочинку працює і дотепер.

У низинці, під радянським монументом, вигулюють собак, грають діти, засмагають пишнотілі жіночки бальзаківського віку, а сам він не один вже рік прикрашений написами на кшталт: «Вика Крисан и Алена Король из 7-Б с**и» і склом від розбитих пляшок пива «Бочкове».

Але, якщо перелічене вище стало буденністю, то цього року додався інший конфузний «нєжданчик»: під час ефіру передачі «Розсекречена історія» на UА: Перший якраз посеред розмови ведучого з гостями про жертв Бабиного Яру запустили рекламу сосисок.

Подібні речі навіюють аналогію нашої політики пам’яті з творінням доктора Франкенштейна – монстра, зшитого з різних частин тіл і оживленого за допомогою електричного струму, з тією відмінністю, що частини не дуже-то добре зшиті, а оживає ця конструкція лише частково і до певних дат. Це не означає, що в цій сфері немає позитивних зрушень і скрізь суцільна #зрада. Насправді зрушення є і вагомі, але вони, на жаль, поки що не в одній ваговій категорії з мутувавшим, адаптованим «совком».

Якщо ж звернутись до досвіду Німеччини, то тут ми побачимо діаметрально інший підхід. На відміну від Києва, Берлін є містом, яке живе в пам’яті, тут вона вплетена в міський ландшафт. Сучасні німці намагаються вибудовувати свою меморіальну політику про ІІ світову через принцип: «особисто ми є невинними, але це частина нашої історії і відповідальності». Незалежно від того, будеш ти дивитись собі під ноги, прямо чи вгору, в око все одно впаде щось таке, що нагадає не тільки про якусь трагічну подію, але і про соціальну відповідальність за неї.

В якості прикладів можна навести камені спотикання (латунні пластини, вмонтовані в бруківку, які в прямому розумінні слова змушують спотикатись; вони містять ім’я, рік народження та рік смерті загиблої людини); «Будинок, що зник» (дім, в який потрапила бомба, не відновлювали, а на стінах двох сусідніх розміщені таблички з прізвищами тих, хто в ньому мешкав); залишені секції Берлінського муру (їх прикрашають графіті та наліплюють жувальну гумку); план бункеру Адольфа Гітлера (його можна сприйняти за дитячий лабіринт з дерева, якби не інформаційний стенд поруч); пам’ятний знак книгам, спаленим в 1933 р. (через скляне вікно в бруківці можна побачити порожні книжні полки; нацисти знищили тоді і твори Гайнріха Гайне, якому належить вислів: «там, де спалюють книги, в кінці спалюють і людей») та багато інших. Всі вони, крім нагадування, ще й допомагають «перетворювати цифри на людей».

Одним з місць, яківарто відвімітити єметодичний центр «7xjung» (найближчий еквівалент українською – «7 історій»), який спеціалізується на воркшопах для учнів шкіл. В першому залі відвідувачам дають змогу приміряти на себе роль «іншого», який зазнає дискримінації. Розмова починається в приміщенні, де присутні сідають на лавки з табличками «для євреїв», які відсилають до відповідного нацистського законодавства 1930-х рр.

Доволі несподівано своєрідний «потік свідомості» може викликати плакат, на якому супер-герой, дуже схожий на Супермена, однією рукою тримає Гітлера за горлянку. Подібне зображення має на меті спонукати до обміну думками з приводу героїв/антигероїв та їхньої потрібності для національної історії взагалі. Приклад того ж Супермена показує, що інколи ця грань дуже тонка, і навіть такий позитивний персонаж легко може стати своєю протилежністю (чому, власне, і присвячений цикл компьютерних ігор «God’s among Us» і робляться акценти в голлівудському блокбастері «Ліга справедливості»).

В даному контексті цікавим є також натяк, зроблений у «Володарі перснів» Джона Толкіена. Здавалося б, в цьому творі не бракує епічних героїв, але доля протистояння світла і темряви залежить від маленького хоббіта. Толкіен показує, що пасивність і відстороненість ніяк не рятує від негараздів і їхній основний тягар також не вдасться на когось перекласти. Сподівання на героїв часто розчаровують і більше того – інфікують бездіяльністю.

Загалом хоббіт своєю зовнішністю і характером показує, як відчуває себе пересічна людина поряд з унікальними персонами за «темних часів». Навіть більше: по мірі того, як хоббіт дізнається, хто ворог, його страх зростає все сильніше й сильніше.

Парадокс в тому, що якби героїчні персонажі змогли відчути страх маленького хоббіта, то вони не допустили б навіть думки про будь-який спротив. До того ж, маючи більші сили і знання, ніж приземлений хоббіт, вони і так не могли встояти перед образами, які їм малювала перспектива володіти головним перснем. Толкіен ніби підводить до думки, що цей світ насправді належить «слабким», і якщо вони знаходять сили взяти на себе відповідальність і діяти, то і допомога починає надходити, інколи й цілком неочікувана.

Згаданий плакат породжує зокрема ще один сюжет, пов’язаний з представленням Голокосту в індустрії коміксів. Зокрема, у світі Marvel є негативний персонаж, який носить ім’я «Голокост». Тоді Земля стала полем бою мутантів (людей із надзвичайними здібностями) з простими людьми.

Голокост дотримувався думки, що співжиття з ними є неможливим і єдиним вирішенням ситуації є тотальне винищення людей. Він був відповідальним за геноцид на території Північної Америки. Наприкінці 1990-х рр. під тиском єврейських громад його ім’я змінили на «Темного Немезиду», але згодом знов повернулись до «Голокосту».

Проте тема однієї з найбільших трагедій ІІ світової війни і Голокосту зокрема більш пов’язана з іншим персонажем цієї серії коміксів – Магнето, який в 2011 р. був визнаний одним з найбільш популярних негативних героїв. Його дуже добре знають завдяки численним серіям «Людей Х». На екранах він втілений двома чудовими акторами: літній образ героя представивІен Мак-Келлен (Гендальф з саги згаданого вище Толкіена), а молодий–Майкл Фасбендер.

Відповідно до біографії героя, Магнето (справжнє ім’я – Макс Ейзенхардт, пізніше візьме інше – Ерік Магнус Леншерр) народився в Німеччині у 1920-х рр. в єврейській родині з середнім рівнем достатку. Його батько був ветераном І світової і загалом ідентифікував себе як німця. З приходом нацистів до влади вони втекли до Польщі, де потрапили під облаву і були доправлені до Варшавського гетто, а звідти до таборусмерті Аушвіцу (який дещо неточно називають Освєнцимом).

Там батько, мати, дядько та сестра загинули, а Магнето нацисти залишили для експериментів, оскільки помітили його здібності контролювати явище магнетизму. Там він познайомився з дівчиною на ім’я Магда, з якою їм вдалося зникнути після звільнення табору. Вони одружились, переїхали в Україну і оселились у Вінниці. Згодом в них народилась донька Ганна.

В цей час Магнето не звертався до своїх здібностей і працював теслею. Незабаром його донька і дружина гинуть (в коміксі і екранізації цю подію подано по-різному). Після цього він переїздить до Ізраїлю, де намагається допомагати людям з особливими потребами, працюючи в психіатричній клініці.

У той же час він почав співпрацювати з ЦРУ і Моссад в справі пошуку та передачі нацистських злочинців для суду. Одного разу стався конфлікт інтересів, коли Магнето вирішив передати високопосадового нациста Моссад, а не ЦРУ. За це «перше керівництво» розкрило його особистість громадськості і вбило близьку людину.

З того моменту Магнето прийшов до думки, що людство, заплямоване газовими камерами Аушвіцу та іншими злочинами, втратило шанс на виправлення своїх помилок і має зникнути. Як бачимо, Магнето не є однозначно негативним персонажем, але для нього в Аушвіці загинув не тільки Бог, а й людство. Проте навіть після такої зневіри, протягом всієї кіносаги демонструються його сумніви, в критичні моменти він приходить на допомогу своїм опонентам.

Дуже характерним в цьому плані є його візаві – телепат Чарльз Ксавьєр. На відмінну від Магнето він не був гарною людиною замолоду, але своїм виправленням він демонструє, що найкраще для людини заховано все-таки в її майбутньому, а не минулому. В черговій серії, яка не так давно вийшла на екрани кінотеатрів «Люди Х: Аппокаліпсис», показано остаточний розрив Магнето з його минулим: він знищує символ своєї віктимної пам’яті (пам'ять жертви) – Аушвіц. Цей епізод напрочуд добре ілюструє, як «егоїзм жертви» та зацикленість на стражданні дуже легко можуть вилитись в ідею «дзеркальної відповіді» і знищення не просто винних, а й взагалі «інших».

Другий зал центру являє собою локацію, яка викликає враження, що це вже не територія центру, а боксерська секція: звичне оформлення, рукавички на стіні, трохи помітний запах поту, на стінах – зображення груп людей за фізичними вправами. Таким чином, відвідувачі потрапляють в своєрідну атмосферу кузні маскулінності (культу чоловічого «Я»), культу тіла, де виковується відчуття належності до певного Ордену, який єдиний здатний врятувати від загроз світового масштабу: євреїв та комунізму. Цей дух дуже добре вловила і закарбувала в своїх фільмах Лені Ріффеншталь.

Як побачимо пізніше зі свідчень учасників масового знищення євреїв (катів, perpetrators), одним з розповсюджених факторів, який мотивував їхню участь в акціях знищення, був потяг до групової належності, намагання не виглядати боягузом, острах бути підданими остракізму (вигнанню) тощо. Перефразовуючи Прімо Леві, можна зауважити, що «справжніх чудовиськ надто мало, щоб серйозно їх боятись, натомість варто побоюватись тих, хто поруч, «звичайних людей».

Пропущу опис того, як оформлені наступні зали, і одразу перейду до останнього, в якому представлена інсталяція розгромленої кімнати. Там зумисне немає жодних підписів, і гості мають змогу особисто сформувати ту емоцію, яку в них викликає побачене. Це може бути і враження, що її мешканці мусили дуже швидко тікати, намагаючись захопити з собою хоч що-небудь, або їх заскочили несподівано і насильно змусили піти на зустріч невідомій, але передбачуваній долі. Подібна картина є також близькою тим, чиє помешкання зазнавало пограбувань, примусових виселень, природних катаклізмів тощо, тому спектр вражень і думок для обміну надзвичайно широкий.

Наступним обєктом, який варто згадати єбудинок Ванзейської конференції, в якому 20 січня 1942 р. зібрались чиновники цілого ряду відомств з метою координації дій в «остаточному вирішенні єврейського питання». Головував на засіданні Рейнхард Гейдріх[5]. Чини СС проінформували присутніх про вже скоєні вбивства, діяльність айнзацгрупп на Сході та застосовані методи знищення. Тоді ж експерт з депортації Адольф Айхман[6] представив документ, який обчислював кількість євреїв в Європі та СРСР в 11 млн. Характерно, що до цієї цифри потрапили навіть 200 євреїв Албанії. Так буденна робоча зустріч чиновників затвердила план знищення мільйонів людей. У 1992 р., з нагоди 50-річчя проведення цього заходу, будинок перетворили на меморіальне місце, а в 2006 р. відкрили нову постійну експозицію.

В будинку Ванзейської конференції є змога відвідати низку воршопів від талановитих і неординарних дослідників цього періоду. Один з них присвячений системі нацистської пропаганди та функціонування засобів мас-медіа.Тут мимоволі знов хочеться прирівняти до назви глави зі згаданої вище трилогії «Володаря кілець» Джона Толкіена – «Голос Сарумана». Чаклун Саруман, крім інших можливостей, був ще й володарем дивовижної сили голосу.

Його слова так зачаровували присутніх, що в них виникало бажання з ним погодитись, і своєю згодою вони ніби долучались до чогось мудрого, що в свою чергу викликало в них почуття власної розумності, відповідності своїм думкам та прагненням, належності до високого діла. Слід відмітити, що Саруман не брехав, а тонко маніпулював правдою та очікуваннями тих, до кого були зверненні його слова.

У такий спосіб Толкіен, можливо, міг провести паралель між своїм персонажем та Йозефом Геббельсом, який створив систему, що транслювала для німецького суспільства привабливий «голос Сарумана». Останній дуже влучно сформулював credo успішності для перемоги в принципі будь-якої ідеології: «Ми не повинні йти в ногу з сучасністю, ми самі повинні стати сучасністю».

Між іншим присутнім пропонують цікаве завдання: проаналізувати статті Еріха Нойманна та його дружини Елізабет Ноеллє. Нойманн, безперечно, талановитий журналіст, працюючи в щотижневій газеті «Das Reich», певний час був одним з рупорів нацистської пропаганди.

У 1964 р. в «Der Spiegel» він виклав мотивацію, яка його спонукала до цих дій. В той час перед ним стояла дилема: мовчати чи писати; а наважившись писати, потрібно було відмовитись від протесту, обурень, докорів сумління і послуговуватись «рабською мовою». Одним із результатів такого компромісу з владою стала стаття Нойманна про Варшавське гетто (9 березня 1941 р.). Він був першим, хто зміг донести до громадськості інформацію про це явище.

«Угода з дияволом» змушувала автора вихваляти успішні дії німецької адміністрації з організації побуту євреїв, який, в силу «недисциплінованості семітів», швидко прийшов до занепаду, а «багатоманіття всіх єврейських типів сходу та бородатих і очкастих рабинів» взагалі перетворювало всі зусилля на «мерзенну панораму».

Разом з тим, Нойманн наводить дані про кількість єврейського населення в гетто – від 400 до 500 тис. людей, описує його устрій, детально змальовує жахливі умови життя, що дає змогу припускати, що він бачив цю картину на власні очі. Характерним штрихом є також факт позбавлення журналіста у 1941 р. членства в НСДАП (партія Адольфа Гітлера)[7] за «несплату членських внесків та відсутність інтересу».

Його дружина Елізабет Ноеллє в своїй колонці змалювала жахливу для своїх читачів панораму контролю євреями американських мас-медіа і засилля єврейських журналістів. В той же час вона зазначила, що з появою ФранклінаРузвельта[8] в Білому домі там багато сміються, журналісти, ігноруючи формальності, тісняться біля президента і задають йому питання. При чому погляд провідних газет країни – це не відлуння думок Рузвельта, а судження окремих журналістів з відомими прізвищами.

Авторка тонко зауважила, що «це яскрава ознака того, що більша частина суспільства стала надто вередливою щодо преси». Не важко побачити, як ця картина дисонує зі станом речей в ІІІ Рейху.

Бажання відчувати себе невинним фактично стало невід’ємною психологічною потребою майже будь-якої людини. В цій ситуації є багато доводів pro et contra, але вирішити таку складну моральну дилему, навіть не в межах одного семінару, практично неможливо. В свою чергу, приклад Нойманна зайвий раз показує, що в часи глобальної кризи гуманності не існує жорстких ролей типу трикутника «кат-жертва-спостерігач», а існують тільки люди і їхні історії.

Цікавим також виявився є воркшоп з аналізу повсякденного життя євреїв в нацистській Німеччині. Розкладені хронологічно картки з антиєврейськими законами демонструють чітку, продуману лінію з дегуманізації. Нацисти методично перетворювали частину громадян Німеччини на своєрідні «живі речі», «псування» яких не викликатиме навіть формального осуду. В даному контексті пригадався вірш Самуїла Маршака:

   Всё то, чего коснется человек,

   Приобретает нечто человечье.

   Вот этот дом, нам прослуживший век,

   Почти умеет пользоваться речью.

Поет показав процес «олюднення» речей, натомість нацисти – цілком зворотній – «уречевлення» людей.

Музейна частина німецької столиці також надзвичайно насичена. Особливо тут вразив Єврейський музей в Берліні, експозиція якого розповідає про майже 2000 років німецько-єврейської історії, і який щороку відвідує більше 700 тис. людей. Входячи через бароковий старий будинок, по переходу ти потрапляєш в іншу будівлю, а точніше – фантазію архітектора Даніеля Лібескінда «Between the lines» («між лініями»). Цей проект фактично є символічною мовою. Сама назва вказує, що потрібно весь час дивитись «між рядків», читати мову символів. Автор суті свого задуму принципово не розкрив в жодному інтерв’ю.

Будівля має вигляд ламаної лінії, найбільш наближеної до блискавки, тектонічного розколу, змії, тобто задум архітектора починає реалізовуватись з першого погляду на його творіння. Вікна зроблені вузькими і хаотично розташовані на тілі будинку. Шлях до експозиції пролягає порожніми, напівтемними коридорами.

У даному випадку порожнеча сама по собі також є символічним експонатом, який натякає на сторінки історії, які вже ніколи не будуть написані, чи навпаки – залишає місце для ще ненароджених думок, які можуть виникнути в тому числі і після відвідання музею.

Далі відвідувачам трапляється надзвичайно потужна в емоційному плані інсталяція – «листопад облич». Вона являє собою нагромадження зображень на металевих кругах сумних, похмурих, гнівних та інших виразів облич, що передають негативний стан і мимоволі асоціюються із жертвами Голокосту.

Ними вкрита підлога в кілька шарів. По ним можна спромогтись пройти тихо, і тоді жертви ніби мовчать, а ти відчуваєш певне почуття провини, що оминув чиєсь горе. Якщо ж іти звичайною ходою, то складається враження, що вони кричать, але в тому металевому лементі чути не стільки біль від страждань, скільки жагу помсти.

Музейна експозиція надзвичайно багата, інформативна та креативно оформлена, проте спеціально на ній не зупинятимусь, але згадаю про представленого в ній Фріца Габера, чия діяльність є надзвичайно показовою.

Він народився в тодішньому німецькому місті Бреслау (нині Вроцлав) в хасидській родині, але іудаїзм змінив на християнство. Згодом Габер став видатним вченим, лауреатом Нобелівської премії (1918 р.) і одночасно «батьком хімічної зброї».

Саме під його керівництвом під час І світової успішно було застосовано газ на відкритому повітрі для масового знищення солдат противника на полях Фландрії під містом Іпр в Бельгії. Апогеєм його винаходів в цій сфері ставсинтез отруйної речовини, відомої як «Циклон Б», який використовувався нацистами в Аушвіці та інших таборах смерті. Характерно, що дружина і син Габера покінчили життя самогубством, а сам він захищав хімічну зброю від звинувачень в негуманності її використання.

Потужним дисонансом щодо філософії, побаченої в згаданих музейних та меморіальних комплексах, єнімецько-російський музей Карлсхорст (тут фельдмаршал Кейтель підписав капітуляцію Німеччини). Цей музей продемонстрував, як і значна кількість українських, що пам’ять в ньому законсервована і він виконує місію виключно нагадувати про минуле, не вибудовуючи містків до сьогодення та майбутнього.

Відчуття цілком «нашого» підсилювали дати 1941-1945, виставка військової техніки і канонічного танку КВ з написом «За Родину!», згадки про «фашистскую Германию» тощо. Можливо, так припало саме на той день, але нечисельні відвідувачі теж відповідали ефекту déjá vu: як один, всі літні люди з квітами, які підозріло оглядаютьінші групи і активно прислухаються до чужих розмов. Музей утримується 50х50 Росією та Німеччиною, тому російськомовні громадяни складають основний контингент відвідувачів.

Експозиція теж додала кілька сюрпризів. Зокрема, стенд «Коллаборационизм» подавав таку інформацію: «Вермахт с осени 1941 года создавал местные вооруженные формирования, в которых служили прежде всего нерусские военнопленные и добровольцы с территорий, оккупированных Германией. В начале 1943 года острая нехватка людских ресурсов вынудила вермахт привлекать к службе и русских».

Одним з найбільш цікавих експонатівє колекція пропагандистських плакатів, проте і тут помітна характернаособливість. Так, на американському плакаті 1942 р., покликаному збільшити популярність військ Радянського Союзу, міститься образ солдата і текст: «This man is your FRIEND. He fights for FREEDOM» («Ця людина – твій друг. Він воює за свободу»), а поруч – інший, вже радянський плакат, на якому солдат покручує вус на фоні зруйнованої Unter den Linden («Під липами», центральна вулиця Берліну) і напис: «Не унесут фашистов ноги – добью врага в его берлоге!».

Готуючись до об’єднання Німеччини під егідою Прусії, Бісмарк серед ряду першочергових кроків, спрямованих на реформування збройних сил, здійснив зокрема і підвищення зарплатні для вчителів історії. Після успішної реалізації своєї мети, він нібито сказав, що цю державу створили солдат і вчитель. Тож повторюсь, що історія має значення, а пам'ять може бути однаково і багатством, і бідністю.

[1]Докладніше див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%88%D0%B0%D0%BD%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F_%D0%B6%D0%B5%D1%80%D1%82%D0%B2_%D0%91%D0%B0%D0%B1%D0%B8%D0%BD%D0%BE%D0%B3%D0%BE_%D0%AF%D1%80%D1%83

[2]Докладніше див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%BA%D0%BE%D1%81%D1%82

[3]Докладніше див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B8%D0%BA%D1%96%D0%B2%D0%BD%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96_%D0%BC%D0%BE%D0%B3%D0%B8%D0%BB%D0%B8

[4]Докладніше див.: https://dt.ua/HISTORY/golodomor-1932-1933-poteri-ot-skandalov-289652_.html

[5] Докладніше див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%B5%D0%B9%D0%BD%D0%B3%D0%B0%D1%80%D0%B4_%D0%93%D0%B5%D0%B9%D0%B4%D1%80%D1%96%D1%85

[6] Докладніше див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%B4%D0%BE%D0%BB%D1%8C%D1%84_%D0%90%D0%B9%D1%85%D0%BC%D0%B0%D0%BD

[7] Докладніше див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9D%D0%B0%D1%86%D1%96%D0%BE%D0%BD%D0%B0%D0%BB-%D1%81%D0%BE%D1%86%D1%96%D0%B0%D0%BB%D1%96%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%87%D0%BD%D0%B0_%D1%80%D0%BE%D0%B1%D1%96%D1%82%D0%BD%D0%B8%D1%87%D0%B0_%D0%BF%D0%B0%D1%80%D1%82%D1%96%D1%8F_%D0%9D%D1%96%D0%BC%D0%B5%D1%87%D1%87%D0%B8%D0%BD%D0%B8

[8] Детальніше див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%BB%D1%96%D0%BD_%D0%94%D0%B5%D0%BB%D0%B0%D0%BD%D0%BE_%D0%A0%D1%83%D0%B7%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D1%8C%D1%82

вгору

Події

На варті жіночого здоров'я

19 березня, 2024

В урологічному центрі сумської лікарні святого Пантелеймона ...

У Попівці Великописарівської громади залишається близько 20 людей, з ними відсутній зв'язок

18 березня, 2024

З Великописарівської громади на Сумщині шостий день ева...

Внаслідок ракетного обстрілу у Сумах зруйновано кладовище

18 березня, 2024

Через ракетний удар по Сумах 17 березня є пошкодже...

Правоохоронці Сумщини викрили чергову схему ухилення від мобілізації

18 березня, 2024

За процесуального керівництва Сумської обласної прокуратури ...

На Велику Писарівку скинули 23 авіабомби за добу: є загиблий

18 березня, 2024

За минулу добу російська авіація скинула на селище 9 фугасни...

Військові РФ завдали два удари по Конотопу на Сумщині

17 березня, 2024

Ввечері 17 березня російські військові вдарили по інфраструк...

Проблеми

Відкрито кримінальні провадження проти голови Центру протидії корупції Шабуніна

10 березня, 2024

Проти голови ЦПК порушили справи за ухиляння від військової ...

Поради, як захистити свій інтернет-профіль

23 січня, 2024

Рейдерство акаунтів — це вид інтернет-шахрайства, який поляг...

Що "світить" крадіям електроенергії?

23 січня, 2024

У центрі міста Суми з раннього ранку під повітряними тривога...

Підвищення тарифів для населення не планується, – Герман Галущенко

22 вересня, 2023

Наразі немає жодних планів щодо збільшення тарифів на електр...

"Сумське море" може зникнути? Хто винен і що робити?

10 вересня, 2023

Річка Псел, Косівщинське водосховище та річка Сумка наразі п...

Зловмисники збували майно Збройних Сил України

07 вересня, 2023

П’ятеро осіб привласнювали та перепродавали в інтернеті держ...

Реформи

На Сумщині заблокують російське ТБ і радіо

11 березня, 2024

Держспецзв’язку побудує систему блокування російського мовле...

На Сумщині планують провести ремонт доріг

09 березня, 2024

Голова обласної військової адміністрації Володимир Артюх обг...

На Сумщині протидіють впливу ворожого мовлення

09 березня, 2024

Начальник Сумської обласної військової адміністрації Володим...

У Сумах додадуть камер відеонагляду

06 березня, 2024

У Сумах обговорили питання впровадження чергового етапу авто...

Про центральне опалення скоро забудемо: українців поголовно переведуть на автономку

07 грудня, 2023

Українців переведуть на автономне опалення, про центральне м...

Віктор Ляшко: Реабілітаційна допомога має бути доступною

08 жовтня, 2023

Сучасне безбарʼєрне відділення реабілітації на 30-60 ліжок м...

Громади

В Охтирській громаді запускають послугу “Авто милосердя”

07 березня, 2024

Охтирське відділення Червоного Хреста України отримало автом...

Архітектори з Мюнхена, які працюють з BMW і Google, проектуватимуть для Тростянця.

04 грудня, 2023

У місті Тростянець архітектори з Мюнхена благодійно спроекту...

Де брати кошти на відновлення: приклад Тростянецької громади

02 грудня, 2023

Прикордонна Сумська область – серед регіонів, які найбільше ...

10 громад Сумщини, які постраждали від російської агресії, стали лідерами відновлення

30 листопада, 2023

Команди 10- ти громад прикордонної Сумщини впродовж 2 місяці...

Поліція Сумщини радить громадянам бути уважними аби не потрапити в пастки шахраїв

29 листопада, 2023

Правоохоронці нагадують, що різного роду аферисти, з метою в...

У Сумах врятували колекцію рідкісних кактусів від блекаутів

22 листопада, 2023

Рідкісні кактуси під сонячними батареями! У Сумах врятували ...

Новини

Ми у соцмережах

Про нас

СпецКором може стати кожен. Повідомляйте про події та проблеми, знімайте відео і створюйте новини разом із нами! Долучайтеся до команди професіоналів!

Контакти

Лічильники