Дорога до Мамки

Дорога до Мамки

До кабінету заходить черговий (сьогодні приблизно вже тридцятий) відвідувач і з хвилюванням питає: "Можна?... Ви мене впізнали?" Красива, молода жінка дивиться мені в очі. Знайоме обличчя, очі світяться добротою … "Я знала, що Ви мене не впізнаєте... Я - Оля... з фронту, з передової". 

Обійнявши жінку, відчув подих свіжості і впевненості в житті. З душі кудись поділася буденна одноманітність і хвилювання по дрібницям. Дивлюсь на жінку з фронту, на її усмішку і розумію які різні проблеми тут - в Шостці і там - на фронті. Ми скаржимось по дрібницям, хвилюємось, нервуємо, втрачаємо через це власне здоров'я. Тут, на мирній території, часто не можуть дати собі раду навіть дужі, молоді чоловіки. А як же виживає ця жінка сама-самохенька там, на чужині? У полі, зарослому високим бур’яном, де ворога видно в приціл? Як вдається цій душі залишатися чуйною та відкритою серед щоденної психологічної напруги? У сирій землянці, без води і світла? Але Оля не просто виживає, вона – надійна опора своїм побратимам.

249905

Порівнюю її сьогоднішню з тою, яка була на фронті. Зовсім інша. Зараз молода і тендітна жінка, там дисциплінований і хоробрий військовий. Єдине, що залишається незмінним - це доброта, яка світиться в її очах. Саме ця доброта там, на фронті, дає наснагу їй жити і допомагає утримувати рівновагу іншим солдатам. 

Оля вирвалась у відпустку вперше. Прилетіла як пташка до свого синочка і своєї матері. Вона щебетала і мова лилась, як чистий гірський струмок. Співробітники разом зі мною не могли наслухатись, не могли напитись тієї прохолоди і свіжості, яку принесла Оля з фронту. Всі проблеми відійшли на другий план. В ході спілкування розумієш, наскільки ми всі мало робимо для фронту. Які відважні і героїчні українці на передовій. Вони не скаржаться, вони захищають Україну під кулями і градами, вдень і вночі.... Оля розповідає, що коли хлопці ідуть на завдання, вона говорить: "Я буду вас чекати".

Минають години… інколи це далеко за північ. Вона чекає, хлопці повертаються і як у дитинстві до матері трохи винувато виправдовуються: «Чому ти не спиш?». Жінка розповідає і сміється, сміється з великою добротою і любов'ю до кожного із побратимів. Говорить, що всі вони Герої. Всі заслуговують на шану і повагу. Долі в усіх різні... розповідає. Як мати з Донецька проклинає свого сина - військового Української армії. А він не ображається на неї. Він мріє: колись у Донецьку буде мир і його рідне місто об'єднається з усією Україною. Оля розповідає, як страшно переживав побратим, в якого загинула сестра... Слухаючи таку розповідь, розумієш, наскільки важливо щоб тебе ждали. Ждали вдень і вночі. Ждали, коли добре і коли не зовсім. 


Олю на фронті називають Мамкою. Називають, мабуть, тому, що вона вміє ждати. Жінка розповідає, що основним аргументом для відправки її у відпустку були слова: «Хочу покласти квіти на могилу Костянтину». Вона його не дождалась. Костя був сильним і розумним, його поважали всі. Вона згадує його слова." Не хвилюйтесь даремно, шукайте скрізь і в кожному дні позитив". Того дня ворог підступно розправився з Костянтином. Жадібна війна забрала кращого... у пам’яті залишились його слова: "Бажаю всім мирного неба".

Ще одним воїном Світла на землі стало менше. Значить, ноша на плечах його побратимів стала ще важчою. Мирне українське небо тримається на плечах наших військових. Тримають його збитими, обвітреними руками. Так міцно, як військову зброю. Так ніжно, як свою малу дитину. На плечах Олі не тільки частинка українського миру, але й душевний мир її побратимів. За порадою та добрим словом, за розрадою на далекому фронті ідуть до Мамки, до нашої Олі… 

вгору

Новини

Ми у соцмережах

Про нас

СпецКором може стати кожен. Повідомляйте про події та проблеми, знімайте відео і створюйте новини разом із нами! Долучайтеся до команди професіоналів!

Контакти