Ахрана, атмєна! Польові дослідження сумських язиків
Роль язика для людини переоцінити дуже важко. Він просто незамінний. І справа не лише в інтимі, хоча й тут дифірамби цьому скромному органу будуть незайвими.
Щоб володіла язиком
Язик відіграє основну роль в процесі звукоутворення. Звуки складаються в слова, якими ми послуговуємося аби взаємодіяти зі світом. І сказати, що ми б не змогли з ним порозумітися без язика і померли – так ні.
Насправді ж сила язика не в тому що він, власне, говорить, а в тому ЯК він говорить. І тому, він може давати крила, або вбивати.
От мій довгий друг мені часто заважає. Часом він випалює правду людям просто у вічі і посилає декотрих в далекі інтимні подорожі, а ще він просто не здатен на лестощі (не плутати з пестощами). Коли ж треба – може й не поворухнутися.
Часом язик не знає які саме звуки творити. Тотальна двомовність, притаманна прикордонній Сумській області, заводить в глухий кут: відкриваєш рота, а якою мовою говорити ще не придумав. От я своєму заборонила вагатися! Ну він часом бігає на ліво (переходить на мову співрозмовника, або підспівує Стасу Міхайлову, але хто ж не без гріха?) Але мова у нас одна! І в конституції і в житті.
Вона не для життя?
Диктант єдності, започаткований українським радіо, який вчора писали українці до Дня писемності та мови дуже крута штука і я підтримую такі консолідуючі флеш-моби. Але, чомусь, гортаючи стрічку Фейсбуку стало сумно від того, що писати своєю мовою для нас – це велика подія, про що свідчать численні селфі. А й справді ж! багато з нас не пишуть українською мовою в тому ж ФБ, не говорять з подругами, а отже не обирають її для життя. А для чого тоді, як не для життя?
Дуже довго наша мова була суто книжною. Або сільською. Комусь конче кортіло, аби ми не говорили своєю мовою, що є основним консолідуючим фактором та ідентифікатором нації, а цуралися її та самих себе. Насаджений стереотип був такий: українська - книжна (за умови відсутності культура читання), шкільна (за умови, що всі школярі мріють як в школу летить бімба), кугутська (за умови безпросвітності українського села).
Як це було в натурі?
Ну всі пам’ятаємо, як у школі писали анкети! Десятком різнокольорових олівців вимальовували російські та англійські слова, посіваючи їх сердечками, бо анкета – це круто! І мова ж має бути відповідною, а не та що ми вдома говоримо.
А як приходив хлоп із армії (ще не нашої)– то, підкреслюючи свій новий, вже не сільський, внутрішній світ і як йому дурь вибило, зауважував дівчатам на тому, «как красіво льопа цвєтьот». Сміялися дівчата, сміялася липа, а хлоп, невизнаний дурними селючками, ішов по пляшку.
Про свою практику камікадзе, як 10 років тому я навмисно говорила в сумських маршрутках українською, вже розповідала. Але то вже був період протесту проти себе. Відмотаємо ще 10 років назад. Наш сільський автобус під’їжджає до кінцевої в Сумах і всі, хто виходить - говорять уже па-русскі, бо ми ж вам не кугути якісь. Знаєм.
Зараз до автобуса додався ще й Фейсбук.
Дивлюсь, фото наче ж знайоме, людина в житті говорить нормальним суржиком, в школі вчилася гарно, тобто, теоретично, свою мову знає. Але ж ні! Як писати пост - то неодмінно расєйскаю! І це не тільки молоді дівчатка, які в силу несформованої психіки, хочуть видаватися кращими і тут до губ-бантиків і всмоктаних щік і ніздрів ніяк не ліпиться українська.
А навіть люди, які говорять українською на роботі і мають її пропагувати, бо працюють, наприклад, в культурі чи освіті. Тобто знову, виходить, що українська для багатьох залишилася мовою роботи, а не особистого життя.
Ну зізнайтеся! Ви ж теж хоч раз у житті робили так як касирка з маркету: вітається українською, і дякую вам і будь ласка, а тоді крик, як із того світу: «Ахрана! Атмєна!».
Тобто до клієнтів вона звертається як годиться, мовою країни, в якій ми живемо, а от коли треба привселюдно виступити від свого імені, то це вже не комільфо.
Або так: «Галь, іди сюди, тут ось місце є» - звертається жіночка до подруги в автобусі і тут же, повертаючись до незнайомого сусіда видає: «пєрєдайтє пажалиста за праєзд»
І це є основна ціль тих, хто тримає наші язики на мушці – щоб ми самі себе розривали, роздвоювалися, вагалися, щоб нам заціплювало свою мову, а отже ми були безініціативними, безвольними, безмовними…
І тоді не буде з ким воювати, бо мова – це те, що склеює націю скотчем і цементує кордони. А якщо здамо язики – здамо свою країну.
Можна виставити тисячі бійців на захист країни від загарбника, але який у тому сенс, якщо за спинами національно несвідомий народ?
Отже, язик може вбивати словами, які він обирає. Але з такою ж силою він може дарувати перемогу.
От просто спробуйте перебороти незручність і випаліть якось уранці: «Любий, ти підійнявся, щоб зробити мені каву? О! Дякую, це так зворушливо!»
Очі його зробляться круглими. Але ноги понесуть на кухню. Це точно! Бо слова програмують людей і дійсність. Це не пусті слова, а результати експериментів.
Один чолов’яга якось заблокував мене на парковці. Після слів «шановний добродію, чи не була б ваша ласка випустити мене, дуже вам дякую» він, здавалося, був готовий одружитися на мені, хоча язик мало не бовкнув заготовку: «ставать нада правільна, права купіла, єздіть нє купіла». Ми провели один одного посмішкою.
Це про ввічливість, а не про мову скажете ви? А от і ні. Я помітила, що коли чітко артикулюєш побажання і вимоги своєю мовою просто в побуті – це не залишає людям варіантів для манівців. Бо ти особливий, тільки тому, що вже вилікувався від комплексу меншовартості. Значить - ти сильний.
Останній приклад з життя. Обіцяю
У магазині техніки в Сумах будучи студенткою я стала свідком неприємної сцени, коли менеджерка прямо в залі принижувала працівника. Типу «што ета такоє, ти вапщє што сєбє пазваляєш… з відповідними епітетами. Видно було, що мадам була очєнь важной пєрсоной, судячи з крутого костюму з хутром і не менш крутого язика, який вилив на хлопця все жіноче невдоволення і змусив мріяти провалитися під землю.
Не знаю який мене потягнув, але я сказала щось таке, але дуже чітко і виразно: «Шановна, ви знаєте, що закон України забороняє принижувати людей! До того ж публічно. Якщо ви не припините – я буду вимушена викликати міліцію і розказати про це по телебаченню!»
Видно було як у тьоті в голові шукалися слова як потрібна комбінація в гральному автоматі. Але так і не знайшлися. Я не знала тоді чи існує така норма в законі, але чітко артикулювала людині готовність відстоювати свою позицію, яка підтвердилася нахабністю говорити ТАК у Сумах.
Якось спитала у шкільної подруги, яка до мене говорить природно, а до сина звертається російської, для чого це. Каже, ми ж тепер у місті живемо, на «площадку» ходимо, там усі так, шо ж ми будем як із села. А чого як? Ми ж і є з села. І це прекрасно!
От просто беріть і безсоромно говоріть!
І це не фобія. Бюся я тільки ліфтів і байдужості. Я теж можу говорити інколи російською, або постити чиїсь слізні цитати мовою оригіналу. Я про справжність, непідробність та безсоромне використання державної мови в приватному житті.
Не знаю. Мені моя мова дала багато переваг і перспектив. І я щаслива, що я маю можливість бути справжньою на своїй землі.
А коли хтось питає якою мовою ми пишемо матеріали на сайт, я роблю вигляд, наче мене спитали з якої я планети. А що є варіанти? Суми – це Україна!
Останні з Анна Валевська
- Мобілізація вам, фортифікація нам! Як СЛУГИ Сумщини МУТЯТЬ на війні!?
- Коли говоримо російською - подаємо набої ворогу
- Беру у поганих, даю хорошим! Що не так з Поляковою?
- Верховна Рада НАРЕШТІ взялася за московську церкву! Агентурі в рясах приготуватися?
- Розмова з міським головою Сум Олександром Лисенком