Треба обов’язково випробувати на собі, як це - бути донором - Ярослава Березовська
Сумчанка Ярослава Березовська – журналістка, яка рятує людські життя власною кров’ю. У інтерв’ю Спецкору вона розповіла, чому стала донором, наскільки це важливо у наш час, та що мотивує її не зупинятися допомагати людям.
Ярославо, розкажіть, як Ви стали донором? Як давно рятуєте людські життя своєю кров’ю, та чому вирішили це робити?
Я.Б.: Здаю компоненти крові більше двох років. До цього, мабуть, як у більшості, іноді бували думки «треба б здати кров і комусь допомогти» - але завжди знаходилися інші справи. Потім я почала співпрацювати з центром крові, ознайомилася з процедурою донації, писала матеріали про донорів. І прийшло розуміння того, що не можна закликати людей робити те, чого не робиш сам. Треба обов’язково випробувати на собі, як це: бути донором. Ця думка остаточно визріла якраз перед Тижнем пам’яті жертв ДТП. Для мене це не пустий звук, в ДТП загинули мої батько і дід. І я вирішила взяти участь у благодійній акції, в ході якої збирали компоненти крові на допомогу постраждалим – і вперше стала донором.
Розкажіть про свою першу донацію: чи не страшно Вам було? Можливо знали на той момент якісь “міфи” про донорство і остерігалися певних моментів?
Я.Б.: Страшно не було. Була полегкість від того, що я нарешті це роблю. Міфи мене також не зупиняли, бо я вже не в перше була в центрі крові, в деталях знала всю процедуру, знала, що під час донації використовуються лише стерильні одноразові матеріали і як прискіпливо лікарі опитують потенційних донорів, щоб відсіяти тих, кому донація може зашкодити. А вже після донації було почуття справжньої ейфорії – його переживає більшість донорів. Не знаю, має воно фізичну чи психологічну природу, але після донації люди виходять з центру по-справжньому окриленими. І я відчула це на собі.
Як родина ставиться до того, що Ви – донор? Чи підтримують Вас? Можливо хтось із рідних також здає кров?
Я.Б.: Родина ставиться позитивно до благодійності взагалі, у тому числі – й до донорства. На жаль, мої рідні мають протипоказання до того, щоб здавати компоненти крові, і самі бути донорами не можуть, хоча й хотіли б.
Чи був у Вашому житті випадок, коли Ви здавали кров, який особливо запам’ятався?
Я.Б.: Я пам’ятаю усі свої донації. Екстренних випадків не було – адже в СОЦСК завжди є резерв крові, який оновлюється в режимі он-лайн. Тільки в якусь лікарню забрали певні компоненти крові, як на їх місце заготовляються інші. Інша справа – випадки, коли пацієнту потрібна велика кількість донорів для того, щоб він отримав компоненти крові безкоштовно (коли лікарня не хоче чи не має змоги їх оплачувати). Коли проходять такі кампанії на користь конкретного хворого, я завжди стараюся допомогти, якщо є можливість у цей час здати кров. А коли термінової потреби немає – здаю для відділення дитячої гематології та онкології – там кров потрібна завжди.
Знаємо, що крім періодичної здачі крові, Ви робите ще багато гарних справ для СОЦСК. Розкажіть про них, будь ласка.
Я. Б.: Рано чи пізно кожен донор, мотивацією якого є прагнення допомогти хворим, приходить до висновку, що на всіх, хто потребує компонентів крові, його сил просто не вистачить. Адже є певні обмеження по частоті кроводач, а кров потрібна постійно. І одне з найважчих рішень – це на чию користь здати кров, якщо вона потрібна кільком реципієнтам одночасно. Тоді людина мимоволі починає підключати пропагувати донорство, розповсюджувати інформацію про потребу в крові серед своїх рідних, знайомих, друзів, через соціальні мережі. Як журналіст, я можу зробити більше – і розповідати про донорство широкій аудиторії. І я вже точно знаю, що дуже багато людей насправді готові допомагати іншим власною кров’ю – їм не вистачає тільки поштовху для цього кроку. Я готую матеріали, які дають цей поштовх.
Як з’явилася ідея писати вірші про донорство? З чим був пов'язаний перший?
Я.Б.: Коли відкривався Конотопський філіал СОЦСК, виникла ідея виготовити гарний мотивуючий банер, який привертав би увагу місцевих жителів. Адже для них це – щось нове. Конотоп – славетне козацьке місто, і ми вирішили знайти гарний вірш про козаків, їх мужність і готовність прийти на допомогу побратимам – і розмістити його на цьому банері. Але… виявилося, що в усьому величезному масиві інтернет-інформації таких віршів, та ще й українською мовою, просто немає. Є віршики для дітей і народні думи. Ні те, ні інше, звичайно, не підходило. Тоді я й вирішила, що простіше буде написати власний вірш, у якому буде все те, що потрібно. Зараз він прикрашає Конотопський філіал СОЦСК та листівки, які розповсюджуються в Конотопі.
Що б Ви хотіли сказати людям, які хочуть рятувати життя інших своєю кров’ю, але з тих чи інших причин бояться це робити?
Я.Б.: Можливо, це прозвучить не дуже дипломатично, але більшість так званих страхів – це звичайнісінькі «відмазки». Просто для того, щоб здати кров, потрібно докласти певних зусиль – знайти час, добу дотримуватися донорської дієти, їхати до центру крові... Багатьом заважають це зробити звичайні лінощі, тому справа відкладається на потім, колись, як буде час. Але ж не може людина сказати навіть самій собі, що вона не буде рятувати життя, тому що їй краще полежати вдома під телевізором або погуляти з друзями. От і йдуть в хід «страхи» - до того моменту, коли кров знадобиться комусь із рідних чи друзів. Тоді всі страхи відразу стають неактуальними. Я не дуже вірю, що люди можуть боятися якогось зараження чи погіршення стану здоров’я, коли у всіх ЗМІ, на сайті СОЦСК, у соціальних мережах є вся інформація про донорський центр у Сумах, його стерильність, безпечність, одноразові матеріали. Є безліч інтерв’ю з донорами, які роками регулярно здають кров і чудово себе почувають. Можна врешті прийти до центру крові і на власні очі побачити, як відбувається донація. Цього цілком досить, щоб розвіяти справжні сумніви, якщо вони у людини є. Тому я думаю, що справа не у сумнівах і не в страхах, а в звичайному небажанні завдавати собі лишнього клопоту. І переступити через це дуже просто: досить тільки уявити собі не якихось абстрактних хворих, які потребують крові, а конкретну людину. Онкохвору дитину – маленьку, лису, бліду, у масці, яка ще місяць чи два тому бігала у дитсадку з друзями, а сьогодні лежить у лікарняній палаті після курсу хіміотерапії і не має сил навіть встати. Пережити цей стан допоможе тільки донорська кров. Оце і є найкраща мотивація.