Одна на все село! Як живеться єдиній жительці села на Сумщині
Марія Коняхіна - жителька села Баранівка Глухівського району Сумської області. Єдина жителька! За кілька кілометрів - жодної людини. Єдині її сусіди – пес Дозор та ще з десяток лелек, які гніздяться на покинутих електроопорах. У Баранівку вони вже давно не приносять малечу. Хоча в повоєнні роки це було село на півтисячі дворів. Нині ж ні пошти, ні медпункту, ні магазину…. Сюди не доїжджають автобуси, а найближчі блага цивілізації – за 4 кілометри у селі Фотовиж.
- Як Вам тут живеться самій, Маріє Петрівно?
- Та як? Отак і живеться… За роботою не сумно. Узимку то менше її, майже не виходжу з дому. Затоплю пічку та й вигріваю кістки (сміється бабуся). А влітку роботи вистачає. Є город, курочок вирощую. Звісно, що сама не потягла б уже. Із Глухова донька приїздить, допомагає по господарству.
- А що Ви саджаєте на городі?
- Та всього вистачає, як співається в тій пісні. Картопля, буряки, цибуля та морква… всяка городина. За картоплею більше донька слідкує, а мої кавуни та дині. Правда, у цьому році погода для них несприятлива, не знаю, чи виросте що чи ні.
- О котрій починається Ваш день та з чого?
- Узимку довше сплю, бо темно надворі, а влітку о 5-й прокидаюся…
- Так рано?... Навіщо?
- Та якось звикла так. Курей випустити треба, нагодувати їх, на город вийду… Їсти приготувати.
- Я бачу у Вас пічка досі є, незважаючи на те, що газом користуєтеся.
- Так, пічку лишили, мало як там буде із газом, а дров завжди є де назбирати. І влітку розтоплюю її. От сьогодні, наприклад, борщ варили із донькою. Із печі він запашний виходить.
- Ви місцева? Тут народилися?
- Ні, моя родина родом із Фотовижа. Це сусіднє село. Зараз там сільська рада. Я в сім’ї найстарша була, із 33-го року, окрім мене ще четверо братів та сестер. Батька вбили у ІІ світову війну. Залишилася мама сама із дітьми. Нас треба було в школу віддавати, але хіба ж накупишся на всіх зошитів. Один коштував 40 рублів. А ми жили лише із допомоги, яку давали по втраті годувальника – 70 рублів. Не вистачало навіть на два зошита. Бабуся віддала мамі Псалтир, і ми ото писали між рядками в ньому. Коли ж усе посписували, то мені після трьох класів довелося залишити школу. Та й вчилася я не дуже добре, математика туго давалася, а історію я любила… ото й пішла я допомагати мамі на свинарнику.
- А як Ви потрапили в Баранівку?
- Вийшла заміж та переїхали сюди із чоловіком Іваном. Почали будувати хату, бо село було перспективним, близько півтисячі дворів. Тут ферма була, колгосп. Люди тримали багато худоби… робота була, одним словом, село жило.
- Що ж сталося? Де поділися люди?
- Та хто куди… пороз’їжджалися, кого діти забрали, хто сам поїхав до Росії чи поближче до районного центру. Бо що тут… колгосп розпався, роботи не було. Молодші поїхали, а старші лишилися віку доживати. Ще недавно пару хоч хат було з людьми, а тепер я сама. От і Ніна, подруга моєї молодості, зараз у Краматорську. Її діти забрали. Але щоліта приїздить сюди до мене, гостює. Та й мені не сумно з нею, хоч є з ким поговорити.
Щоб краще познайомитися із цим унікальним селом, напрошуємося на екскурсію. Давні подруги хоч і жаліються на біль в ногах, але… одягають квітчасті хустини на голови та йдуть вздовж села. Обабіч дороги нині густі зарослі. Колись же, згадують, по обидві сторони стояли хати, а в них народжувалися, росли, працювали, співали та плакали люди. Звертаємо із асфальтового покриття
- Оцією стежкою ми в клуб ходили (сміється). Не часто, щоправда, бо заміжні вже були з Ніною. А так на фільми які, на концерти, то намагалися не пропускати. Зараз тут нічого вже немає, навіть приміщення клубу важко помітити за деревами густими.
- Тут натоптана стежка. Ви часто сюди ходите?
- Та це ми з Ніною молитися ходимо.
- У селі є діюча церква?
- Ні, вже немає. Давно. Молимося біля монументу Скорбної Матері. Тут сільрада бур’яни скошує періодично, бо знають, що ми навідуємося сюди. Поруч був ФАП. А тоді медик наша пішла на пенсію, а нової так і не знайшли. Та й хто у таку глушину захоче приїжджати. Сюди ж то й автобуси не ходять. Перевізник відмовився, бо дорога розбита. Усі так би мовити блага цивілізації у Фотовижі. Там і магазин, і медпункт є, пошта.
- А хто Вам хліб привозить та продукти?
- Валя, донька. Улітку вона більше часу тут зі мною, бо за городиною треба доглядати. А взимку раз на тиждень приїздить. Привозить усе необхідне. І також соцпрацівник навідується до мене. То їй можна замовляти все, що потрібно.
- Хіба Вам донька не пропонує жити в неї, в Глухові?
- Та чого ж. Вона вже заморилася до мене їздити. Усе таки 84 роки, не помолодшаю ж уже. Казала, щоб я їхала. Але нащо я там потрібна. Це я восьмою буду в квартирі. Там же і діти її, і вже внуки. Я там тільки заважатиму. Тут же в мене все своє, я тут хазяйка.
- Не страшно, коли донька поїде і Ніна, залишатися тут самій буде?
- Чого ж не страшно…. Страшно, але в місто не поїду. Скільки мого віку, скільки й буду тут. Бо як мене не стане, то й Баранівки не буде.
До слова, Фотовижська сільрада, до якої відноситься Баранівка, найменша у Глухівському районі. Там нараховують 212 жителів. Щороку, за статистикою, на Сумщині зникає щонайменше три села.