«Ніхто не заслуговує, аби його лупцювали»: інтерв’ю з жінкою, яка наважилася піти
З 25-го листопада до 10-го грудня в Україні триватиме акція «16 днів проти насильства». Протягом цього періоду в різних містах країни проводитимуться заходи спрямовані на протидію різним видам насильства, тож «Спецкор» пропонує вашій увазі одкровення жінки, яка знайшла в собі сили сказати «Ні!» побоям вдома.
Переді мною сидить молода жінка у яскраво-червоному светрі. Вона усміхається. Після розлучення із чоловіком минуло 6 років. Зараз вона має улюблену справу, займається соціальними проектами та планує допомагати таким, як і вона – постраждалим від домашнього насильства. Про удари від чоловіка, сльози та вагання Ольга Беленецька говорить відкрито для того, аби жінки, які знайомі із чоловічою агресією зрозуміли, що так не має бути.
Як у вас в розпочалися конфлікти?
Спочатку це були красиві, романтичні стосунки, але людина не вміла керувати проявами своєї злості та агресії. І все вибудовувалося поступово: спочатку це були сварки, а потім підняття руки. Особливість моєї історії ще й в тому, що у мене в родині батьки на мене, коли я була дитиною, ніколи руку не підіймали, тому цей міф, що з родини тиранів жінки йдуть до такого ж чоловіка – це не моя історія.
А коли ви помітили перші «дзіночки». Не просто сварки, а те, що могло вам загрожувати?
Жах саме в тому, що це відбувається якось поступово. Спочатку це сварки, але згодом це переростає у скандали та перші удари. І тоді здається, що все як і було посварились,- помирились, посварились-помирились.
Самі наважувалися піти від чоловіка чи батьки наполягли?
Мої батьки дізналися про причину розлучення, коли я вже пішла від чоловіка. Я не ходила з синцями на обличчі. Не долучала батьків до розбору домашніх конфліктів. Вони могли лише інтуїтивно розшифровувати мій настрій.. Дякувати Богу, до звезеного обличчя і жахливих забоїв я не дійшла.
Зараз Оля про удари чоловіка розповідає спокійно, без тремтячого голому. Але на її очах все одно з’являються сльози. Я запитую, чи боляче їй про це говорити, та вона заспокоює:
- Мені вже абсолютно не болить це. Просто зараз та емоція, яку я душила в собі, коли була у шлюбі, всі образи та сльози потроху починають виходити. Ось така я стала сентиментальна.
Ви намагалися якось зупинити це?
- Так, ми ходили до психолога. Ось специфіка у чому і чому складно жінці піти, тому що вона вірить, що він може змінитися, він же її любить. Але все це продовжується і йде, як замкнуте коло. Спочатку романтика все добре, а потім знову сварка і знову побої.
Як довго ви це терпіли?
- Я в шлюбі була не довго. Ми були одружені 2 роки. Намагалися ми це якось виправити, працювали з фахівцями протягом року, а потім я вирішила піти.
Чи довго наважувалися піти?
Та знаєте у мене взагалі у якомусь сенсі дуже комічна ситуація. Я довго хотіла і вірила, що вийде все змінити, бо я сама закінчувала університет за спеціальністю «соціальна педагогіка» - усі 5 років вчила психологію. Я не могла змиритися, що я не зможу це змінити, не знайду ключик для вирішення цієї проблеми.
Тобто терпіла та вірила Ольга понад рік. Коли я запитую, як потім вона вчилася жити з цим та хто допоміг їй не впасти у депресію вона довго мовчить, відвівши погляд у вікно. Її очі знову наповнюються сльозами, але вона продовжує.
- Мої батьки та старший брат.. із ними можна було поплакатися, поговорити. Вони постійно говорили мені: « Ти можеш, ти можеш..», підтримували, опікали і я подужала це…
Як на вас вплинуло це? Чи змінили ви ставлення до чогось?
- Знаєте, я зараз можливо скажу дуже дивну річ, але ця людина мене дуже багато чого навчила. Я йому вдячна. Я почала замислюватися над тим яка я і сьогодні я стала більш відкрита та більш жіночна.
Що було після того, як ви вже пішли?
- Чоловік довго намагався помиритися. Говорив: «Давай знову працювати з психологом», «Я навчусь..». Але на мене вже якось не діяло. От, мабуть, кожного з нас є ліміт довіри, а потім все - тобі більше вже нічого не потрібно від цієї людини.
Не було спокуси повірити і повернутися?
- Ні, я справді для себе дуже довго терпіла, довго наважувалася, а потім вже, коли вирішила, то як відкрилося нове дихання, я зрозуміла, що вільна.
Скільки років пройшло перш ніж ви змогли говорити про це спокійно?
- Роки 2. Може навіть більше. Тому що у нас суспільство таке. В нас жінки бояться говорити, бояться просити допомоги та, як то кажуть «виносити сміття з хати».
Чого хочете зараз?
- Хочу допомагати жінкам, які мають чи мали такі ж проблеми, як були у мене. Хочу створити для них такий собі острівок щастя, де вони змогли б знаходити захист, відволікатися від проблем та шукати шляхи порятунку для себе. Де могли б зрозуміти, що побиття - це не норма, але поки це все секрет.
Наостанок прошу пані Олю сказати кілька порад жінкам, яким довелося зіткнутися із тією ж проблемою. Вона посміхається: «Гарне питання!» та замислюється на кілька хвилин.
- Перше, мабуть, вірити в те, що в нас немає обмежень. Ми все можемо і всі наші «не вийде» - це лише у нашій голові. І от коли жінка повірить, що в неї немає обмежень, вона реально все зможе. Зможе побудувати інші стосунки - іншу родину, виховати щасливу дитину, реалізувати себе у роботі і так далі.Дозволяти собі хотіти. Прописати список своїх бажань. Від найдрібніших до справді масштабних. Коли ви зрозумієте, що половина з них це елементарно і почнете їх виконувати. Ви зрозумієте, що ви сильна і все у вас виходить. Це мотивує. І, найголовніше, відкрити своє серце для нових почуттів, не боятися їх
А ви вже змогли відкрити?
- Так, змогла (посміхається).