«Мені хочеться жити і померти в 100», - сумчанин про життя з ВІЛ
1-го грудня з 1988-го року відзначають Всесвітній день боротьби зі СНІДом. За останніми даними Центру громадського здоров’я МОЗ України, від початку 2017-го року було зареєстровано понад 14,5 тисяч нових ВІЛ-інфікованих. Як воно жити із таким діагнозом та що він змінює – читайте в інтерв’ю.
З Максимом (ім’я замінене на прохання чоловіка) ми зустрічаємося одразу після його тренування у спортзалі. Його він відвідує стабільно, три рази на тиждень. До свого діагнозу за майже за 10 років він сформував чітке ставлення – це просто хвороба, яка радше допомогла йому усвідомити цінність життя, і аж ніяк не смертельний вирок. Він працює, займається спортом, кожного Водохреща купається в ополонці, покинув наркотики, алкоголь та цигарки і живе повноцінним життям.
Коли ви дізналися про свій ВІЛ-статус?
- Дізнався я це взагалі у 2005-му – зробив швидкий тест, але тоді ніколи було цим займатися, і я подумав: «Та, можливо, це помилка сталася». Не звернув на це уваги, а ось уже у кінці 2008-го року я все ж таки вирішив зайнятися своїм здоров’ям, хоча начебто ніяких проблем тоді і не було. Зробив усі аналізи, мені підтвердили ВІЛ та назначили терапію: кожного дня без пропусків я маю приймати таблетку. Є різні схеми, їх лікарі підбирають індивідуально.
Максиму потрібно приймати одну таблетку кожного дня в чітко визначений час. Аби не пропустити, чоловік ставить будильник на телефоні. Та завжди має при собі набір цих медикаментів на кілька днів. Жартує:
- Це стратегічний запас – раптом що. Окрім цього, раз на три місяці мені треба здавати аналізи, що контролюють стан мого здоров’я . Лікарі за ними визначають, наскільки ефективна та терапія, яку вони мені призначили, та змінюють, якщо це потрібно. У мене, до речі, порівняно із 2008 роком значно покращилися аналізи.
Коли дізналися про діагноз, які були емоції?
- Ніяких, я дізнався про це вперше у 2005-му, і у мене був час обдумати це, подивитися в інтернеті, поспілкуватися із людьми, які також мають такий діагноз. І у 2008-му я вже йшов на перевірку, готовим до обох результатів.
Чому так довго чекали?
- Якось не було часу, та і не до кінця, мабуть, вірив у це. Але приходить час, коли ти починаєш замислюватися про своє здоров’я і розумієш, що час іде, і ти вже не молодшаєш.
Чим зараз займаєтеся? Ні в чому себе не обмежуєте?
-Ні, абсолютно. Живу звичайним життям, єдине в чому можу себе обмежити – це захищений статевий акт. І є невеликі нюанси по хворобам. Якщо в мене буде ГРВІ чи грип, то я консультуюся у своїх лікарів, бо мені зазвичай потрібні інші ліки. Та ж ацитил-саліцилова кислота мені не підходить.
З 2008-го року Максим займається портом та взагалі покинув шкідливі звички. На його рішення докорінно змінити життя частково, говорить, вплинув саме ВІЛ.
- Прийшло усвідомлення, що потрібно робити вибір якийсь. Якщо раніше не було бажання жити, то зараз з’явилося, коли побачив скільки людей близьких та знайомих померло. Мені хочеться жити і померти в 100.
Не знаєте, як могли отримати це захворювання?
- Точно сказати про це, мабуть, не може ніхто. Раніше дуже мало інформації було про ці хвороби. Ніхто не знав, що отримати ВІЛ чи гепатит можна дуже легко: у стоматолога, якщо обладнання не стерильне, під час переливання крові чи незахищеного статевого акту. А ми, коли були молодими, дуже про це не задумувалися.
Зараз більш уважними стали до всього цього?
- Так, раніше, коли заходив до лікаря, мені було все одно, а зараз я можу запитувати, коли дезинфікували обладнання і чи мають одноразове. Я знаю свої права. Лікар має в кожному пацієнті бачити хворого, тому я прошу для мене використовувати одноразові інструменти. Я вже одного разу вилікував гепатит і не хочу знову з цим боротися.
Серед близьких Максима про його ВІЛ-статус знає тільки дружина. З рештою родичів вони живуть окремо, тому чоловік вирішив зайвий раз не лякати їх діагнозом. Коханій же сказав відразу, як дізнався сам.
- Тут було тільки два варіанти: або дізнається і залишиться, або піде. Вона залишилася. Ми тоді пішли до лікарні, аби перевірити і її. На щастя, все добре.
Як ставитеся до своєї хвороби?
- Є люди, яким гірше. Людям з цукровим діабетом доводиться кожного дня стримувати себе в харчуванні, мати при собі інсулін. Мені здається, що це складніше. А я можу один раз на день випити пігулку і забути. Все залежить від мене. Головне, щоб я контролював себе. Це раніше ВІЛ був епідемією і ледве не чумою, а зараз все можна підтримувати, якщо вчасно звернутися за допомогою.
Що б ви порадили людям, які тільки дізналися про свій ВІЛ-статус?
- Поставитися до цього, як до хвороби, а не вироку. Є просто певні рамки в яких треба потім тримати. Про всі нюанси тобі розкажуть лікарі. Я себе зараз, наприклад, почуваю добре. У мене діти та дружина частіше хворіють, ніж я. Тому не треба ставити на собі хрест.
За статистикою, в Україні лише кожен другий громадянин із ВІЛ знає про свій діагноз. Тобто половина ВІЛ-позитивних людей навіть не підозрюють про хворобу. Причина тому стереотипне мислення. Деякі думають, що ВІЛ-інфікованими можуть бути тільки люди, що вживають наркотики та мають велику кількість статевих партнерів. Насправді ж заразитися можна навіть у лікарні чи донорському центрі. Тож перевіряти себе потрібно як мінімум раз на рік. Переглянути пункти тестування можна тут. Крім того, до кінця року перевірити себе можна з 10:00 до 16:00 в будні дні за адресою: провулок Інститутський 1/1 (громадська організація «Клуб Шанс»).