Вона і війна. Історія воєнного лікаря Олени Каракай із Сум
Мінометні обстріли, операції при світлі ліхтаря та вихід з Іловайського пекла. Вона пішла в зону АТО медиком, коли все тільки починалося. Була єдиним лікарем на пункті переправи. Десятки поранених щодня проходили через одні руки – руки Олени Каракай.
Сама Олена з Донбасу. Народилася та виросла в Амбросіївці. Там же 13 років пропрацювала акушером та лікарем швидкої. В АТО, розповідає, їх відправили першими.
- Була з самого початку і до самого кінця – до виходу із Іловайського котла. До тих пір як закрилася ця територія для нас, як вона стала тимчасово-окупованою. Тобто з початку березня 14-го року та вийшли ми 28-го серпня. Ми були перші, першізустріли все. Застава наша стояла на кордоні. Це СавурМогила та пункт пропуску Успенка-безпосередньо на лінії розмежування. Мибули базою переправки. Я їздила забирала хлопців і перевозила до шпиталю. Переправляли по-різному: гвинтокрилом, якшо був відкритий повітряний простір, або нашою швидкою, яку ми зробили з газелі.
Як звикали до умов на фронті після роботи у лікарні?
-Я в акушерстві була в операційному відділі, тому зашивати, накладати пов’язки – це як раз те, чим я займалася та що потрібно було на війні. Крім того, я чергувала на швидкій, тому для мене все це не було чимось диким. Ані темп роботи, ані поранення. Траплялося різне і на «гражданці». Крім того, медицина це моє хобі й мрія дитинства, тож скаржитися тут не варіант.
Як воно бути однією із небагатьох жінок серед купи чоловіків? Не відчували тиску чи зневаги?
- Як в житті так і в армії, як людина себе поводить, так до неї і відносяться. Я була з чоловіками на рівні. Ніхто не думав жінки то чи чоловіки, ми в першу чергу військові. Але ж були і дівчата, які от справді дівчата. Вони вередували, боялися, не хотіли щось робити. А я була одна на всіх медик. Я розуміла, що в мене немає вибору, що крім мене їм ніхто не допоможе. Просто брала і робила своє.
На мирній території у вас залишилися діти та сестра. Як вони переживали вашу службу?
- Просили повернутися звичайно, кинути все це, плакали. Але я чітко розуміла, що дітей у мене двоє і вони впораються. А от хлопців в АТО в рази більше і на той момент вони потребували моєї допомоги куди більше.
Читайте також:
Багато поранених було?
Вони були постійно. У нас був пункт переправи, тому всі вони через нас заходили та виходили. І всіх, хто потребував допомоги залишали мені. Я лікувала і відправляла на шпиталь, якщо стан дозволяв. Гвинтокрилом чи «Газелькою», як дозволяла ситуація. Найбільше одночасно було – 39 хлопців. І всі потрібна допомога тут і зараз. То допомогали самі поранені, хто міг діставати ліки чи робити перев’язку. Я координувала, а вони робили. Складно було, але гріла та думка, що колись же це має закінчитися. Насправді, і подумати не могла, що зараз вже третій рік як ми вийшли з Іловайську, а воно все і досі триває…
Який день для вас був справді пеклом на фронті?
- 26 серпня. Ми виходили з Іловайського котла. Цей день ми називаємо нашим другим Днем народження. Поранених було дуже багато. Їх ніхто не рахував. Все поле, вся дорога були всіяні. Перед нами пройшли Збройні сили, їх колона була розбита. Вони просто, як гриби валялися, мертві, хто їх рахував.
Як зберегти «холодний розум» у таких умовах і не зірватися?
- В мене ніколи не було такого, що я роблю щось не усвідомлюючи. Є такі люди, які спочатку «взяли себе в кулачок», щось зробили, а потім вже до них доходить. Ні, мене називають «железнойбабой» у таких ситуаціях. Все треба робити холоднокровно. Якщо хочеш врятувати людині життя, треба розуміти, що ти робиш. Робити все одразу та чітко і думати не потім, а вже зараз. Це людське життя його не можна відкласти на потім. Якийсь не обережний рух і все, людина помре.
Яка операція у польових умовах для вас була найбільш складна?
Складно було всюди. Але був один випадок, коли оперувати треба було під мінометним обстрілом. Все гримить, світла немає, а чоловіку треба «шити» стегнова артерія. В нього купа переломів й інших травм, але якщо не зробити терміново саме це, то він помре від втрати крові. Мені тримали ліхтарик, а я оперувала. Він вижив. А були і такі випадки, коли хлопці помирали на руках і я нічого не могла зробити, абсолютно. І цей тягар залишається і досі.
У чому основна складність роботи лікаря на війні?
- В тому, що бути тут потрібно не тільки лікарем, а і психологом. Мене дуже цікавить саме психологічний момент, який грає дуже важливу роль для поранених. З кожним треба поговорити, заспокоїти, увімкнути телефон і налаштувати зв'язок, щоб він міг поговорити із близькими. Я не сортувала хворих за новою картковою системою. Для мене всі були у рівних умовах. Крім того, не було у цьому сенсу. Я одна і крім мене ще хтось не буде допомагати їм. З усіма з них і зараз спілкуємося, зустрічаємося. Я для них не тільки друг, а і сімейний лікар вже. Телефонують всі мені, коли хтось із сім’ї захворіє.
Зараз Олена Каракай із дітьми живе у Сумах. Менший син закінчив Кадетське училище імені Харитоненка в обласному центрі, а донька вчиться на останньому курсі місцевого університету. Сама Олена працює у медичній частині Сумського прикордонного пункту. Приймає тих, хто повертається з АТО та готує нових. До мирного життя після АТО, говорить, звикала довго.
Як звикали до мирного життя?
-Спочатку взагалі не спала. Засинала тільки зі снодійним. Бо там, переважно, вночі не було можливості спати, бо якраз приносили поранених. Дрімали тільки вдень, якщо не було хворих, або у машині, доки доправляли хлопців до шпиталю. Зараз вже звикла. Проте, готова за потреби, знову піти на фронт. Там залишилися мої хлопці. Якщо я там буду потрібна, я піду. Поки ж намагаюся допомагати звідси.
Вже у Сумах Олена брала участь у волонтерських проектах. Допомагала збирати гроші на аптечки в АТО за допомогою акції «Кава з волонтером», брала участь у Патріотичному квесті, під час якого збирали кошти на фронт. У травні 2017-го року Президент особисто вручив Олені медаль «Захисника Вітчизни».
Інша сторона медалі
Чоловіки і жінки у мирному житті та на фронті. Спілкування, рівність та покладені на них обов’язки. Чи відрізняється це у двох вказаних ситуаціях. Ми вирішили запитати у чоловіків АТОвців.
«Жінки у всі часи були воїнами разом із чоловіками. Тому і зараз не бачу причини не ставитися до них на рівні. За період перебування в АТО я зустрів близько 10 дівчат. І 3 з них були мужніми та сильними бійцями, які виконували свою роботу на відмінно. Решта ж дещо були примхливими, та залежить це зовсім не від їх статі, а від виховання та моральної готовності до війни. І це нічим не відрізняється від тієї ж готовності у чоловіків» Олександр Гаврилюк, боєць АТО
«У нас жінки були тільки на кухні та у медичній частині,дому мені не доводилося дуже часто пересікатися з ними. Були такі, що покидали все тут і поїхали на фронт і там молодці , трималися добре. Всі ж в одних окопах сиділи під обстрілами і ніхто не скаржився ніколи. Ніколи не казав навіть ніхто, що «Я ж жінка, мені треба кращий окоп чи зручніше місце.» Всі були просто військовими і ніхто не думав про стать. Олексій Макарюк, боєць АТО
До слова, змінилося ставлення до жінок не тільки у головах чоловіків-військових, а і на законодавчому рівні. Улітку 2016 року Міністерство оборони України розширило кількість військових посад, на яких можуть служити жінки. Тепер опинитися на фронті можна не тільки у якості кухарок чи медиків, а й бойових солдат, снайперів, командирів танків та бойових машин і т.д. Зараз в АТО бере участь понад 1000 жінок-військових. Ще майже 15 служить в лавах Збройних сил України. На Сумщині ж, зазначають у військовому комісаріаті області, кількість жіноцтва, що пішли на військову службу виросла вдвічі.
Проект здійснюється за фінансовоїпідтримки Уряду Канади через Міністерствоміжнародних справ Канади.