Голод на Сумщині: геноцид очима селян
До роковин пам'яті жертв Голодомору, що відзначають 25-го листопада, "Спецкор" починає цикл матеріалів з історіями очевидців тих жахливих подій. Усі вони переживали геноцид на теренах Сумської області. Їх спогади занотували у Національній книзі пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років, яку підготував Національний музей «Меморіал жертв Голодомору».
Ця історія - спогади жителя Ромен Олександра Івановича Ковтуна. Коли розпочався голод, йому було 7 років Ця історія - спогади жителя Ромен Олександра Івановича Ковтуна. Коли розпочався голод, йому було 7 років.
Під час Голодомору я жив у с. Коржі Роменського району і добре все пам’ятаю. Засухи не було, урожай був, як завжди. По хатах ходили озброєні люди, які відбирали все: і продукти, і одяг. Ніхто з простих людей не боронився, бо не мав можливості. Прагнення вижити звичайно штовхало людей до приховування продуктів. Приходили активісти по 3-5 чоловік, продукти шукали дуже жорстоко. У колгоспі людей годували якоюсь баландою (ред. дуже рідка пісна юшка).Про закон "п’ять колосків" я чув і знаю про нього. Після збиральної кампанії на полі залишалися колоски. Коли люди пасли худобу, вони не мали права піднімати навіть зернинки, що лежить долі. За це кидали до в’язниці. Поля охороняли комсомольці-активісти, а колгоспні комори - сторожі. Біля полів будували вишки, на яких стояли озброєні люди, завданням яких було "ловити шпіонів".Майже ніхто не хотів добровільно йти до колгоспу. Селяни знали, якщо вони не підуть туди, то будуть вислані. У нас, наприклад, на все село був лише один одноосібник - Овдійко Павло.Масово народ почав помирати з кінця 1932 року. Сиротами держава не опікувалася. Вони самі виживали, як могли. Нашими сусідами була сім’я, що складалася з 6 чоловік. Найпершою від голоду померла бабуся, потім мати - Христина. Залишилося двоє малих дітей. Батько від горя й голоду зійшов із розуму, а дід був дуже старий, майже не міг рухатися. Цими малолітніми дітьми ніхто, ясна річ, не опікувався. Так вони й померли від голоду. А поховати їх не було кому. Хоронили силами всього села.Коли в нашій сім’ї закінчилося все, тоді моя мати вирішила віднести свої гарні золоті сережки до Торгсіну. Там вона виміняла їх на 4 фунти муки, сьогодні це приблизно 1,5 кг.Я не знаю, скільки людей померло в селі, бо ця інформація дуже скривилася. У той час голова сільради таємно говорив, що багатьох жертв голоду списують на різноманітні хвороби. Найпоширенішою відмовкою було запалення легень. Думаю, ніхто ніколи не дізнається справжню кількість загиблих. Зі своєю сім’єю я поминаю усіх на Проводи, Гробки та Зелені свята. У селі встановлено пам’ятник померлим від голоду куди односельці приходять схилити голову і покласти квіти.
Олександр Іванович Ковтун, 1925 р.н.